Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

словом не йшлося про голод, отримав листа від свого батька-єврея: «Пишу тобі, що мама померла. Померла від голоду після багатьох місяців страждань». Останнім її бажанням було, щоб син приїхав на похорони і прочитав молитву. Цей приклад оприявнює різницю між поколінням батьків, які виросли до революції, і дітьми. Не лише серед євреїв, також серед українців та інших національностей, покоління, яке дістало освіту у 1920-ті роки, з більшою охотою приймало радянську систему, ніж покоління, що виросло в Російській імперії[94].

Німецькі й польські дипломати повідомляли своєму керівництву про смерті й страждання, яких зазнають німецька і польська меншини в радянській Україні. Німецький консул у Харкові писав: «Вийшовши надвір, я майже кожного разу бачу людей, що помирають від голоду». Польські дипломати спостерігали довгу чергу голодних людей, які відчайдушно сподівалися на візу. Один із дипломатів повідомляв: «Дуже часто прохачі, дорослі чоловіки, плакали, розповідаючи про дружин і дітей, які померли або пухнуть від голоду». Дипломати знали, що багато селян в Україні, не лише німців і поляків, сподівається, що іноземне вторгнення врятує їх від смертельних страждань. До середини 1932 року найбільше сподівань вони покладали на Польщу. Сталінська пропаганда цілу п’ятирічку розповідала населенню, що Польща готується напасти й захопити Україну. Коли почався голод, багато українських селян сподівалися, що пропаганда каже правду. За повідомленнями одного польського шпигуна, вони чіплялися за надію, що «Польща або якась інша держава прийде і звільнить їх від злиднів і утисків»[95].

Коли в червні 1932 року Польща підписала з Радянським Союзом договір про ненапад, останні надії вмерли. Відтоді селяни могли сподіватися лише на німців. Через вісім років ті, хто пережив голод, матимуть змогу порівняти радянські й німецькі порядки.

Попри те, що європейська і американська преса іноді писала про факт голоду й масової загибелі людей, це так і не сприйняли як річ доконану. Майже ніхто не говорив, що Сталін хотів заморити голодом українців; навіть Адольф Гітлер волів засуджувати марксистську систему загалом. Неоднозначним вчинком було навіть стверджувати, що голод взагалі має місце. Гарет Джоунс надрукував про це кілька статей, але скидається на те, що англійською мовою під власним іменем про голод писав лише він. Коли віденський кардинал Теодор Іннітцер влітку-восени 1933 року закликав допомогти стражденним людям продовольством, радянська влада брутально відповіла, що в СРСР немає ані кардиналів, ані канібалів — що відповідало дійсності лише наполовину[96].

Журналістам було відомо менше, ніж дипломатам, але більшість їх розуміла, що мільйони людей помирають від голоду. Впливовий московський кореспондент «Нью-Йорк Таймс» Волтер Дюранті доклав чималих зусиль, щоб заперечити правдиві репортажі Джоунса. Лавреат Пулітцерівської премії 1932 року Дюранті називав повідомлення Джоунса про голод «великою страшною казкою». Слова Дюранті, що в СРСР «немає голоду», а лише «високий рівень смертності від хвороб, пов’язаних з поганим харчуванням», звучали цілком в радянському ключі й перетворювали евфемізм на брехню. Між цими двома речами — орвелівська різниця; сам Джорж Орвел вважав український голод 1933 року головним прикладом чорної правди, яку мовні еквілібристи одягли в барвисті шати. Дюранті знав, що від голоду померли мільйони людей. Але тримався думки, що голод служить вищій меті. Дюранті вважав, що «неможливо зробити омлет, не розбивши яйця». Єдиний англомовний журналіст, крім Джоунса, хто давав серйозні репортажі про голод, — Малкольм Магеридж. Він анонімно дописував для газети «Манчестер Ґардіан». Він писав, що голод — «один із найбільших злочинів в історії, такий страшний, що люди в майбутньому не повірять, що таке могло статися»[97].

Правду кажучи, навіть людям, щиро зацікавленим ситуацією в радянській Україні, закордонним українцям, знадобилися місяці, щоб збагнути масштаб голоду. У сусідній Польщі жило до 5 мільйонів українців, їхні політичні лідери активно намагалися звернути увагу міжнародної спільноти на масовий голод в Радянському Союзі. Але й вони зрозуміли масштаб трагедії лише у травні 1933 року, коли більшість жертв голоду рятувати було пізно — ті були мертві. Влітку і восени українські газети в Польщі писали про голод, а українські політики в Польщі організовували демонстрації і протести. Лідерка української жіночої організації намагалася організувати міжнародний бойкот радянських товарів, апелюючи до жінок світу. Було кілька спроб вийти на Франкліна Рузвельта, президента Сполучених Штатів[98].

Усе це не дало результатів. Закони міжнародного ринку гарантували, що зерно з радянської України знайде іншого споживача. Рузвельт понад усе переймався становищем американських робітників під час Великої депресії і хотів установити дипломатичні стосунки з Радянським Союзом. Телеграми українських активістів дійшли до нього восени 1933 року, саме коли було втілено в життя його особисту ініціативу зі встановлення американо-радянських стосунків. У листопаді 1933 року Сполучені Штати визнали Радянський Союз.

Головним результатом літньої кампанії польських українців стала майстерна радянська контрпропаганда. 27 серпня 1933 року французький політик Едуар Еріо прибув у Київ з офіційним візитом. Лідер Радикальної партії Еріо тричі був прем’єр-міністром Франції, востаннє 1932 року. Він був дебелим чоловіком, із крупною поставою і неабияким апетитом, і порівнював своє тіло з жінкою, яка вагітна двійнею. На прийняттях у Радянському Союзі Еріо тримали подалі від німецьких і польських дипломатів, які могли зіпсувати імпрезу недоречними словами про голод[99].

За день до приїзду Еріо місто Київ заблокували, населенню наказали скрізь поприбирати і навести лоск. Вітрини гастрономів, цілий рік порожні, раптом наповнилися продуктами. Продуктами для демонстрації — не для продажу, а для очей одного-єдиного іноземця. Міліція в чистенькій новій формі мусила розганяти здивовані натовпи. Всі, хто жив або працював уздовж планованого шляху Еріо, мусив відбути генеральну репетицію візиту, показати, що знають, де стояти і як одягнутися. Еріо провезли по Хрещатику, центральній, парадній вулиці Києва. На вулиці було повно автомобілів, спеціально зібраних з кількох міст, за кермом сиділи партійні активісти — все це мало створювати картину енергійного і заможного міста. Одна жінка на вулиці пробурмотіла, що, «може, хоч цей буржуй розкаже світу, що тут відбувається». Її чекало розчарування. Еріо висловив захват, як прекрасно Радянському Союзу вдалося поєднати «соціалістичний дух» і «українські національні почуття»[100].

30 квітня 1933 року Еріо відвідав дитячу комуну ім. Фелікса Дзержинського у Харкові, названу на честь керівника радянської спецслужби. В цей час у Харківській області діти все ще помирали від голоду. Дітей, яких він побачив, відбирали з найздоровіших і найміцніших. Найімовірніше, того ранку їх одягли в чужий одяг. Картина, ясна річ, не цілком фальшива: радянська