Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

із землі стирчали п’ясти або ступні. Похоронним командам платили залежно від кількості зібраних тіл, тож разом із мертвим могли забрати і поховати живцем слабкого. Бувало, такій людині пояснювали дорогою, що вона все одно скоро помре з голоду, тож яка різниця? Бували випадки, коли такі люди видряпувалися з мілких спільних могил нагору. Грабарі, своєю чергою, слабли й помирали, а їхні тіла так і лишалися лежати, де їх застала смерть. Один агроном згадував, що трупи потім «гризли здичавілі собаки, яких не поїли люди»[86].

Восени 1933 року урожай в українських селах збирали червоноармійці, партійні активісти, робітники і студенти. Змушені працювати навіть при смерті, голодні селян навесні 1933 року посіяли пшеницю, але дожити до жнив багатьом не судилося. Порожні сільські хати займали переселенці з Росії, й перше, що їм доводилося зробити — прибрати тіла попередніх мешканців. Нерідко зогнилі трупи розпадалися просто в руках. Іноді прибульці вирішували повернутися додому, бо жодне фарбування і прибирання не могло зарадити смороду. Але іноді вони залишалися. Український «етнографічний матеріал», розповідав один із радянських посадовців італійському дипломату, змінився. Подібно до ситуації в Казахстані, де сталися ще кардинальніші зміни, демографічний баланс в УРСР змінився на користь росіян[87].

Скільки людей загинуло від голоду в Радянському Союзі загалом і в Українській PCP зокрема на початку 1930-х років? Точної відповіді на це питання ми ніколи не знатимемо. Надійної статистики не існує. Але наявна інформація достеменно засвідчує масовий характер голоду: скажімо, заклади охорони здоров’я на Київщині зафіксували, що лише за квітень 1933 року від голоду в області померли 493 644 особи. Місцева влада побоювалася фіксувати випадки смерті від голоду і воліла взагалі нічого не реєструвати. Дуже часто контакт влади з померлою від голоду людиною обмежувався бригадою могильників, а ті не вели систематичної статистики[88].

Перепис населення в СРСР 1937 року зафіксував на 8 мільйонів людей менше, ніж прогнозувалося: більшість втрат приніс голод в Україні, Казахстані й РРСФР і ненароджені через це діти. Сталін не сприйняв результатів перепису, фахівців-демографів було репресовано. У 1933 році радянські посадовці у приватних розмовах оцінювали втрати від голоду в СРСР у 5,5 млн осіб. Це більш-менш відповідало дійсності, хіба що цифра трохи занижена[89].

Згідно з однією демографічною оцінкою, від голоду в Україні загинуло до 2,5 млн осіб. Ця цифра дуже близька до від’ємної демографічної динаміки, яку зафіксували на рівні 2,4 млн. Остання цифра має бути суттєво вищою, адже багато смертей просто не реєструвалося. Інші демографічні підрахунки, проведені за розпорядженням влади вже в незалежній Україні, дають цифру у 3,9 млн померлих. Істина ймовірно десь між цими двома цифрами, приблизно таку кількість жертв називають більшість серйозних науковців. Має підстави така приблизна цифра: в 1932–1933 роках від голоду і супутніх хвороб в Україні померло 3,3 млн людей. З них приблизно 3 мільйони — українці, решта — росіяни, поляки, німці, євреї та люди інших національностей. Із мільйона людей, що померли голодною смертю в Російській Федерації, як мінімум 200 тисяч становили українці, адже голод найбільше ударив по районах, де жило багато українців. Ще 100 тисяч українців померли від голоду в Казахстані раніше; всього там загинуло 1,3 млн осіб. Загалом від голоду і супутніх хвороб в Українській PCP померло не менше 3,3 млн громадян; якщо брати Радянський Союз загалом, померло приблизно стільки ж етнічних українців[90].

Юрист-міжнародник Рафал Лемкін, який придумав термін геноцид, назвав згодом український випадок «класичним прикладом радянського геноциду». Було сплюндровано і знищено саме ядро сільського суспільства в Україні. Українські селяни масово помирали, зазнавали принижень, їх депортували у різні райони Радянського Союзу. Тих, кому пощастило вижити, мучило почуття провини, безсилля, болісні спогади про співпрацю з владою і випадки канібалізму. Сотні тисяч сиріт виростуть, усвідомлюючи себе радянськими громадянами, а не українцями. Хай там як, але традиційна українська родина і українське село виховали б їх трохи інакше. Українські інтелектуали, які пережили цю катастрофу, втратили віру у світ. Чільний український письменник епохи і один з головних політичних діячів КП(б)У покінчили з собою — перший у травні, другий у липні 1933 року. Радянська держава завдала остаточної політичної поразки прихильникам автономії УРСР і тим, хто сподівався від соціалізму автономії для себе і своєї родини[91].

Іноземні комуністи в Радянському Союзі, які стали свідками голоду, якось одночасно примудрилися побачити в цьому національну трагедію і крок уперед для цілого людства. Письменник Артур Кестлер вважав тоді, що голод спіткав «ворогів народу, які воліли жебрати, а не працювати». Його сусід по харківській квартирі фізик Александр Вайсберг знав, що від голоду померли мільйони селян. Але все ще вірив у соціалізм. Кестлер наївно скаржився Вайсбергу, що радянська преса не пише, що українцям «нема чого їсти і тому вони мруть як мухи». Вони з Вайсбергом знали, що це правда, як і всі, хто хоч раз контактував із селом. Але написати про голод означало зруйнувати їхню віру в соціалізм. Вони вважали, що руйнування сільського життєвого ладу працює на загальний прогрес людства. Смерть українських селян стала платою за цивілізаційний розвиток. Кестлер виїхав з Радянського Союзу у 1933 році. Вайсберг проводжав його на поїзд. Останніми словами Кестлера були: «Хай там що, високо тримайте прапор Радянського Союзу!»[92].

Але голод сприяв перемозі соціалізму в сталінському розумінні цього слова. В одному українському селі під аркою на честь виконання п’ятирічки лежали трупи селян. Радянські чиновники, які знищували куркулів, мали більше статків, ніж їхні жертви, а міські партійці мали значно кращі життєві перспективи. Селяни не мали права на продуктові картки, натомість партійна еліта вибирала собі делікатеси у спецмагазинах. Але, набравши зайвої ваги, вони мусили остерігатися «ковбасників», особливо вночі. Багаті міщанки, зазвичай дружини посадовців, вимінювали їжу на селянську вишивку і прикраси, украдені з сільських церков. У цьому сенсі колективізація крала в українського села ідентичність, крім того, що знищувала селян морально, а відтак і фізично. Голод змушував українців та інших роздягатися самим і оголювати святі місця перед тим, як принести їм смерть[93].

Сталін, Каганович і Балицький пояснювали репресії в Україні відповіддю на прояви українського націоналізму, але УРСР була багатонаціональною республікою. Голод зачепив росіян, поляків, німців і багатьох інших. Євреї зазвичай жили в містах і містечках, але ті, хто жив на селі, постраждали не менше за інших. Якось у 1933 році журналіст партійної газети «Правда», в якій ані