Еміль Золя - Пастка

— О! Та я пристану на будь-яку пропозицію, — сміючись, відповіла вона. — Я людина невибаглива. Йти кудись чи не йти — байдуже. Мені й тут дуже добре, чогось більшого я не потребую.

І справді, обличчя Жервези світилося спокійною радістю. Відколи посходилися всі гості, вона до всіх говорила трохи стишеним зніченим голосом з розважливим тоном, не втручаючись у суперечки. Під час зливи, спинивши погляд, вона дивилася на блискавки й ніби бачила в цих раптових спалахах серйозні речі, десь далеко, в майбутньому.

Пан Мадіньє досі нічого не запропонував. Зберігаючи свою поважність працедавця, з розсунутими по боках полами фрака, він стояв, спершись на шинквас, довго попльовував і вирячував свої великі очі.

— Боже мій! — мовив він. — Можна ж піти до музею...

Тоді погладив підборіддя й, питаючись думки товариства, кліпнув очима.

— Там є давні пам’ятки, малюнки, картини, ціла купа всього. Дуже корисна річ... Може, ви там ніколи й не були. О! Це варто побачити, принаймні бодай раз.

Весільчани, перезираючись, міркували. Ні, Жервеза ніколи там не була, пані Фоконьє — теж, як і Боші, як і всі решта. Купо пригадав, що якось одного разу в неділю начебто заходив до музею, але нічого з тих відвідин не пам’ятає. Вагалися доти, доки пані Лорійо, дуже вражена поважністю пана Мадіньє, висловила думку, що пропозиція дуже гідна й доречна. Якщо вже всі пожертвували цілим днем і були гарно вбрані, то варто було б побачити щось для своєї просвіти. Усі присутні погодилися. Тоді, оскільки ще накрапав дощ, вони позичили в господаря винарні старі сині, зелені, коричневі парасольки, що їх колись забули відвідувачі, й рушили до музею.

Повернувши праворуч, весільчани попрямували до центру Парижа передмістям Сен-Дені. Попереду всіх знову йшли, майже біжучи, Купо й Жервеза. Пан Мадіньє вів тепер під руку пані Лорійо, а матінка Купо лишилась у винарні, щоб не набивати ніг. Слідом ішли Лорійо з пані Лера, Бош із пані Фоконьє, Вишкварок із панною Реманжу та подружжя Ґодронів у хвості. Було їх дванадцять осіб. Чимала валка розтягнулась тротуаром.

— О! Ми тут зовсім ні до чого, запевняю вас, — пояснювала пані Лорійо панові Мадіньє. — Ми не знаємо, звідки він її взяв, точніше, знаємо аж надто добре, але нам не варт про це говорити, правда ж?.. Мій чоловік мусив купити обручки. Сьогодні зранку, не встиг він ще й з ліжка підвестися, а вже довелось позичити їм десять франків, без яких не вдалося б усе як слід влаштувати... І що це за наречена, на весіллі якої нема жодного її родича?! У неї нібито є в Парижі сестра-ковбасниця. Але чому тоді вона її не запросила?

Вона примовкла і зупинилась, щоб показати на Жервезу, яка почала сильно накульгувати на похилому тротуарі.

— Подивіться на неї! Хіба таке бачено!.. Ох і шкандиба!

Це слово, «шкандиба», рознеслося серед товариства. Лорійо вишкірив зуби й сказав, що саме так її й слід відтепер називати. Проте пані Фоконьє стала на захист Жервези: не годиться насміхатися з неї, вона чиста, як кришталь, і вміє швидко поратися з роботою. Пані Лера, дуже схильна до неоднозначних натяків, назвала Жервезину ногу «звабною цяцькою» й додала, що багато чоловіків таке полюбляють, однак далі пояснювати не схотіла.

Діставшись кінця вулиці Сен-Дені, весільчани вийшли на бульвар. Перед потоком екіпажів вони зупинилися, а потім насмілилися перейти дорогу, що після зливи перетворилася на суцільний потік грязюки. Дощ починався знову, тож довелося розкласти парасольки; під тими жалюгідними парасольками, що колихалися в руках чоловіків, жінки попідбирали спідниці, і вся вервечка розтягнулася в цій багнюці від одного тротуару до іншого. Тоді двоє якихось шелегейдиків почали голосно насміхатися з них. Позбігалися перехожі, крамарі з веселими обличчями витягували шиї за своїми вітринами. Серед щільної юрби на сірому вогкому тлі бульвару пари весільної процесії вирізнялися яскравими плямами: темно-синя сукня Жервези, квітчаста полотняна сукня пані Фоконьє, канаркового кольору штани Боша. Штивність святково вдягнених чоловіків і жінок надавала карнавального вигляду блискучому сурдуту Купо й фраку пана Мадіньє; а чарівна сукня пані Лорійо, торочки пані Лера та потріпані шлярки панни Реманжу втілювали моди різних часів, демонструючи вбрання, що були розкішшю для бідних. Та найкумедніше виглядали головні убори чоловіків — старі капелюхи у ще доброму стані, які від довгого зберігання у темних шафах втратили весь свій лоск. Вони мали сміховинні форми: високі, широкі, гостроверхі, з чудернацькими крисами — загнутими, пласкими, надміру широкими чи й геть вузькими. Насмішок стало ще більше, коли в самому кінці процесії, наче у фінальній сцені спектаклю, пройшла в яскраво-фіолетовій сукні пані Ґодрон, чесальниця, яка була вагітна й мала величезний випнутий живіт. Весільчани тим часом не наддавали ходи, а навпаки, як малі діти, тішились увагою витріщак та розважалися їхніми дотепами.

— Дивіться! Наречена! — гукнув один із шелегейдиків, тицьнувши пальцем на пані Ґодрон. — От неборака! Видно, проковтнула якусь здоровенну зернину!

Усе товариство зареготало. Вишкварок обернувся й сказав, що шибеник влучив у саме яблучко. Чесальниця сміялася найгучніше й красувалася; у цьому не було чогось непристойного, навпаки, чимало жінок, що проходило повз, скоса поглядали на неї заздрісним оком, бажаючи опинитися на її місці.

Далі вони пішли вулицею Клері, а потім звернули на вулицю Май. На площі Перемог зробили зупинку. У нареченої розв’язався шнурок на лівому черевикові, і поки вона його зав’язувала біля підніжжя статуї Людовіка XIV, пари гостей стовпилися позаду неї й чекали, жартуючи з литки, край якої стало видно. Нарешті, спустившись вулицею Круа-де-Птішан, вони вийшли до Дувру.

Пан Мадіньє люб’язно попросив дозволу стати на чолі кортежу.

Музей був величезний, у ньому можна й загубитися; до того ж він знав гарні місцини, бо часто колись ходив сюди з одним художником, дуже талановитим хлопцем, у якого велика картонажна компанія купувала малюнки для своїх коробок. Унизу, коли весільчани ввійшли до зали ассирійського мистецтва, усіх їх пройняв легкий дрож. Хай йому біс! А тут не жарко; з цієї зали вийшов би чудовий льох. Повільно, піднявши підборіддя й кліпаючи очима, пари йшли поміж кам’яних колосів, чорних мармурових богів, що застигли в мовчазній нерухомості, та звірів-чудовиськ, напівкішок-напівжінок з мертвотними обличчями, тонкими носами та набряклими губами. Усе це здавалося їм бридотою. Тепер камінь уміють обробляти набагато краще. Напис фінікійськими літерами й геть приголомшив їх. Це було щось таке, що його годі збагнути; певно, ніхто ніколи й не зможе розібрати цієї