Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Сам-єм то чув від него, а втім, ось він ту, питай го сам.
Мовчанка стояла в хаті. Бенедьо сидів в куті на своїм потеку і дивувався дивним дивом, що се все має значитися, чого зійшлися ті люди, і чого хочуть від нього. Дивно йому було, що Матій попросту звиняється перед ними, хоть сам каже, що се його хата. Але найдивніше було йому з того грубоголосого велета, котрий поводився тут, мов який старший, мов господар, прикликував до себе то одного, то другого і шептав їм щось до вуха, сам не рушаючися з місця. Далі він звернувся до Бенедя і почав випитувати його строгим голосом, немов суддя при допросі, між тим коли всі присутні звернули на нього очі:
- Ви що, челядник мулярський?
- Ні, помічник, а при тій фабриці, не знаю за яку ласку, маю бути майстром.
Велет покрутив головою:
- Гм, майстром? А за яку то ласку? Певно, вмієте добре доповідати жидові на своїх товаришів?
Бенедьо спалахнув увесь, немов огнем. Він хвилю вагувався, чи відповідати велетові на його питання, чи плюнути йому в очі, забратися і йти геть із сеї хати та з-між тих дивних людей. Далі надумався.
- Плетете дурниці,- сказав з підтиком.- Може, то вашого батька син і вміє дещо кому доповідати, а у нас тото не водиться. А жидівська ласка впала на мене непрошена, відай, за те, що при єго закладинах мене трохи не забила підойма, як єсьмо спускали в яму угольний камінь.
- Ага,- буркнув протягло велет, і голос його почав трохи м’якнути.
- Побратиме Деркачу,- звернувся він нараз до невеличкого, рухливого чоловічка,- а пам’ятай, аби-сь не забув і ось тото закарбувати на того Леона, що він каже!
- Розумієся, що не забуду. Хоть то ніби тото сталося в Дрогобичі, а ми маємо тілько до Борислава, але то нічо не шкодить. Жидові й без того легше не буде.
- Ну, а що ж ви,- говорив далі велет до Бенедя,- як ту будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робітників, як другі, будете ссати з них, що моги, і виганяти з роботи за леда слово?.. Розумієся, що так! Майстри всі однакові!
Бенедьові не стало терпцю. Він встав і, беручи свій петек до рук, обернувся до Матія:
- Коли-сте мя приймали в свою хату на мешкання,- сказав він тремтячим голосом,- казали-сте ми, щоби-м був добрий, то буду вашим сином. Ну, але скажіть же самі, як ту бути добрим, коли ось якісь люди входять до хати і ні з сього ні з того причіпаються до мене і ганьблять, не знати за що й за яке? Як ви мя на таке ту брали, то ліпше було й не приймати, був би-м си досі найшов спокійнішу хату! А тепер прийдеся йти під ніч. Ну, але принаймні буду знати, що за люди - бориславські робітники!.. Бувайте здорові!..
З тими словами він надяг петек і, беручи на плечі свій узлик, звернувся до дверей. Всі мовчали, тільки Матій моргнув до велета під вікном. Між тим другий велет сидів, мов скала, під дверми, заперши собою вихід, і, хоть Бенедьо різко сказав до нього: «пустіть!» - він ані кинувся, немов і не чув нічого, тільки люльку пихкав поволі.
- Але ж, господи боже,- скрикнув нараз з смішною запопадливістю Матій,- стій, чоловіче добрий, куди втечеш? Не знаєш, бачу, жартів! Постій, побачиш, до чого воно йде!
- Що я маю стояти! - відповів гнівно Бенедьо.- Може, скажете ми ще довше слухати від отсего чоловіка такої ганьби, як досі? І не знаю, відки він то чув, що я когось кривджу та збиткую?..
- То ви вважаєте мої слова для себе ганьбою? - спитав напівлагідно а напівстрого велет.
- Розумієся.
- Ну, то перепрашаю вас.
- Не перепрашайте, волите бути чемніші та не ображати, ніж відтак перепрашати. Я простий чоловік, бідний робітник,- але чи ж тому вже леда хто має мені всяку дурницю в очі тикати? А може, ви на то дуфаєте, що ви моцні, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? Ну, то пустіть мя геть, не хочу слухати вашої бесіди! - І він знов обернувся до дверей.
- Ну, ну, ну,- говорив Матій,- ті люди ще готові направду посваритися, не знаючи й самі за що! Але ж постій, чоловіче божий, гніваєшся, а не знаєш за що!
- Як то не знаю! Не бійтеся, я вже не такий дурень,- офукнувся Бенедьо.
- Так, що не знаєш. Ти вважаєш за образу слова того чоловіка, а тим часом він говорив се тілько на те, щоб тебе витрібувати.
- Витрібувати? В чім?
- Яке в тебе серце, яка гадка? Розумієш тепер?
- А нащо ж йому то знати?
- То вже побачиш пізніше. А тепер розберися та сідай на своє місце. А фукатися не треба, небоже. За день би нас усіх не стало, якби ми хтіли так на всяку біду фукатися, яка нам долягає. А моя гадка така: меншу біду перетерпи, щоби більшої встеречися. Коли-бо то у нас звичайно навиворіт робиться: як мала біда, то чоловік бурчить, а як велика, то мовчить.
Бенедьо все ще стояв насеред хати в петеці і з мішком на плечах та роззирався по присутніх. Матій між тим засвітив каганець з жовтого бориславського воску, і в його світлі лиця зібраних ріпників видавались жовтими та понурими, мов лиця трупів. І в другий раз старий Матій відібрав від Бенедя мішок і зняв з плечей петек, а взявши його за плече, попровадив до велета, що все сидів, понурий і грізний, під вікном.
- Ну, перепросіться раз назавсігди,- сказав Матій.- Я все гадаю, що будем мати з того чоловіка нового товариша!
Бенедьо і велет подали собі руки.
- Як вас маєм звати? - спитав велет.
- Бенедьо Синиця.
- А я звусь Андрусь Басараб, а он то мій брат Сень, а отсе наш «карбовий» Деркач, а отот старий дідусь - то побратим Стасюра, а отой парубок - то побратим Прийдеволя, а он то також наші побратими, ну, а ваш газда також…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.