Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

- Сам-єм то чув від него, а втім, ось він ту, пи­тай го сам.

Мовчанка сто­яла в ха­ті. Бе­недьо си­дів в ку­ті на своїм по­те­ку і ди­ву­вав­ся див­ним ди­вом, що се все має зна­чи­ти­ся, чо­го зій­шли­ся ті лю­ди, і чо­го хо­чуть від нього. Див­но йо­му бу­ло, що Ма­тій поп­рос­ту зви­няється пе­ред ни­ми, хоть сам ка­же, що се йо­го ха­та. Але най­див­ні­ше бу­ло йо­му з то­го гру­бо­го­ло­со­го ве­ле­та, кот­рий по­во­див­ся тут, мов який стар­ший, мов гос­по­дар, прик­ли­ку­вав до се­бе то од­но­го, то дру­го­го і шеп­тав їм щось до ву­ха, сам не ру­ша­ючи­ся з міс­ця. Да­лі він звер­нув­ся до Бе­не­дя і по­чав ви­пи­ту­ва­ти йо­го стро­гим го­ло­сом, не­мов суд­дя при доп­ро­сі, між тим ко­ли всі при­сут­ні звер­ну­ли на нього очі:

- Ви що, че­ляд­ник му­лярський?

- Ні, по­міч­ник, а при тій фаб­ри­ці, не знаю за яку лас­ку, маю бу­ти май­ст­ром.

Ве­лет пок­ру­тив го­ло­вою:

- Гм, май­ст­ром? А за яку то лас­ку? Пев­но, вмієте доб­ре до­по­ві­да­ти жи­до­ві на своїх то­ва­ри­шів?

Бенедьо спа­лах­нув увесь, не­мов ог­нем. Він хви­лю ва­гу­вав­ся, чи від­по­ві­да­ти ве­ле­то­ві на йо­го пи­тан­ня, чи плю­ну­ти йо­му в очі, заб­ра­ти­ся і йти геть із сеї ха­ти та з-між тих див­них лю­дей. Да­лі на­ду­мав­ся.

- Плетете дур­ни­ці,- ска­зав з під­ти­ком.- Мо­же, то ва­шо­го батька син і вміє де­що ко­му до­по­ві­да­ти, а у нас то­то не во­диться. А жи­дівська лас­ка впа­ла на ме­не неп­ро­ше­на, ві­дай, за те, що при єго зак­ла­ди­нах ме­не тро­хи не за­би­ла пі­дой­ма, як єсьмо спус­ка­ли в яму угольний ка­мінь.

- Ага,- бурк­нув про­тяг­ло ве­лет, і го­лос йо­го по­чав тро­хи м’якну­ти.

- Поб­ра­ти­ме Дер­ка­чу,- звер­нув­ся він на­раз до не­ве­лич­ко­го, рух­ли­во­го чо­ло­віч­ка,- а пам’ятай, аби-сь не за­був і ось то­то за­кар­бу­ва­ти на то­го Ле­она, що він ка­же!

- Розумієся, що не за­бу­ду. Хоть то ні­би то­то ста­ло­ся в Дро­го­би­чі, а ми маємо тілько до Бо­рис­ла­ва, але то ні­чо не шко­дить. Жи­до­ві й без то­го лег­ше не бу­де.

- Ну, а що ж ви,- го­во­рив да­лі ве­лет до Бе­не­дя,- як ту бу­де­те май­ст­ром, то бу­де­те так са­мо збит­ку­ва­ти та крив­ди­ти ро­біт­ни­ків, як дру­гі, бу­де­те сса­ти з них, що мо­ги, і ви­га­ня­ти з ро­бо­ти за ле­да сло­во?.. Ро­зу­мієся, що так! Май­ст­ри всі од­на­ко­ві!

Бенедьові не ста­ло терп­цю. Він встав і, бе­ру­чи свій пе­тек до рук, обер­нув­ся до Ма­тія:

- Коли-сте мя прий­ма­ли в свою ха­ту на меш­кан­ня,- ска­зав він трем­тя­чим го­ло­сом,- ка­за­ли-с­те ми, що­би-м був до­б­рий, то бу­ду ва­шим си­ном. Ну, але ска­жіть же са­мі, як ту бу­ти доб­рим, ко­ли ось якісь лю­ди вхо­дять до ха­ти і ні з сього ні з то­го при­чі­па­ються до ме­не і ганьблять, не зна­ти за що й за яке? Як ви мя на та­ке ту бра­ли, то ліп­ше бу­ло й не прий­ма­ти, був би-м си до­сі най­шов спо­кій­ні­шу ха­ту! А те­пер прий­де­ся йти під ніч. Ну, але при­най­мні бу­ду зна­ти, що за лю­ди - бо­рис­лавські ро­біт­ни­ки!.. Бу­вай­те здо­ро­ві!..

З ти­ми сло­ва­ми він на­дяг пе­тек і, бе­ру­чи на пле­чі свій уз­лик, звер­нув­ся до две­рей. Всі мов­ча­ли, тільки Ма­тій морг­нув до ве­ле­та під вік­ном. Між тим дру­гий ве­лет си­дів, мов ска­ла, під двер­ми, за­пер­ши со­бою ви­хід, і, хоть Бе­недьо різ­ко ска­зав до нього: «пус­тіть!» - він ані ки­нув­ся, не­мов і не чув ні­чо­го, тільки лю­ль­ку пих­кав по­во­лі.

- Але ж, гос­по­ди бо­же,- скрик­нув на­раз з сміш­ною за­по­пад­ли­віс­тю Ма­тій,- стій, чо­ло­ві­че доб­рий, ку­ди вте­чеш? Не знаєш, ба­чу, жар­тів! Пос­тій, по­ба­чиш, до чо­го во­но йде!

- Що я маю сто­яти! - від­по­вів гнів­но Бе­недьо.- Мо­же, ска­же­те ми ще дов­ше слу­ха­ти від от­се­го чо­ло­ві­ка та­кої га­нь­би, як до­сі? І не знаю, від­ки він то чув, що я ко­гось кривд­жу та збит­кую?..

- То ви вва­жаєте мої сло­ва для се­бе ганьбою? - спи­тав на­пів­ла­гід­но а на­півст­ро­го ве­лет.

- Розумієся.

- Ну, то пе­реп­ра­шаю вас.

- Не пе­реп­ра­шай­те, во­ли­те бу­ти чем­ні­ші та не об­ра­жа­ти, ніж від­так пе­реп­ра­ша­ти. Я прос­тий чо­ло­вік, бід­ний ро­біт­ник,- але чи ж то­му вже ле­да хто має ме­ні вся­ку дур­ни­цю в очі ти­ка­ти? А мо­же, ви на то ду­фаєте, що ви моц­ні, а я сла­бий, то вже мо­же­те ме­не без­печ­но об­ра­жа­ти? Ну, то пус­тіть мя геть, не хо­чу слу­ха­ти ва­шої бе­сі­ди! - І він знов обер­нув­ся до две­рей.

- Ну, ну, ну,- го­во­рив Ма­тій,- ті лю­ди ще го­то­ві нап­рав­ду пос­ва­ри­ти­ся, не зна­ючи й са­мі за що! Але ж пос­тій, чо­ло­ві­че бо­жий, гні­ваєшся, а не знаєш за що!

- Як то не знаю! Не бій­те­ся, я вже не та­кий ду­рень,- офу­к­нув­ся Бе­недьо.

- Так, що не знаєш. Ти вва­жаєш за об­ра­зу сло­ва то­го чо­ло­ві­ка, а тим ча­сом він го­во­рив се тілько на те, щоб те­бе вит­рі­бу­ва­ти.

- Витрібувати? В чім?

- Яке в те­бе сер­це, яка гад­ка? Ро­зу­мієш те­пер?

- А на­що ж йо­му то зна­ти?

- То вже по­ба­чиш піз­ні­ше. А те­пер роз­бе­ри­ся та сі­дай на своє міс­це. А фу­ка­ти­ся не тре­ба, не­бо­же. За день би нас усіх не ста­ло, як­би ми хті­ли так на вся­ку бі­ду фу­ка­ти­ся, яка нам до­ля­гає. А моя гад­ка та­ка: мен­шу бі­ду пе­ре­тер­пи, що­би більшої всте­ре­чи­ся. Ко­ли-бо то у нас зви­чай­но на­ви­во­ріт ро­биться: як ма­ла бі­да, то чо­ло­вік бур­чить, а як ве­ли­ка, то мов­чить.

Бенедьо все ще сто­яв на­се­ред ха­ти в пе­те­ці і з міш­ком на пле­чах та роз­зи­рав­ся по при­сут­ніх. Ма­тій між тим зас­ві­тив ка­га­нець з жов­то­го бо­рис­лавсько­го вос­ку, і в йо­го світ­лі ли­ця зіб­ра­них ріп­ни­ків ви­да­ва­лись жов­ти­ми та по­ну­ри­ми, мов ли­ця тру­пів. І в дру­гий раз ста­рий Ма­тій ві­діб­рав від Бе­не­дя мі­шок і зняв з пле­чей пе­тек, а взяв­ши йо­го за пле­че, поп­ро­ва­див до ве­ле­та, що все си­дів, по­ну­рий і гріз­ний, під вік­ном.

- Ну, пе­реп­ро­сіться раз на­зав­сіг­ди,- ска­зав Ма­тій.- Я все га­даю, що бу­дем ма­ти з то­го чо­ло­ві­ка но­во­го то­ва­ри­ша!

Бенедьо і ве­лет по­да­ли со­бі ру­ки.

- Як вас маєм зва­ти? - спи­тав ве­лет.

- Бенедьо Си­ни­ця.

- А я звусь Анд­русь Ба­са­раб, а он то мій брат Сень, а отсе наш «кар­бо­вий» Дер­кач, а отот ста­рий ді­дусь - то поб­ра­тим Ста­сю­ра, а отой па­ру­бок - то поб­ра­тим Прий­де­во­ля, а он то та­кож на­ші поб­ра­ти­ми, ну, а ваш газ­да та­кож…