Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

- Ну, дай вам бо­же щас­тя та за­ро­бок доб­рий,- ска­за­ла во­на до Бе­не­дя.- Бу­вай­те здо­ро­ві, по­ра ме­ні йти.

Вона вий­шла; ста­рий вий­шов за нею, а за хви­лю вер­нув.

- Служить в Тус­та­но­ви­чах, то му­сить бі­гти до ро­бо­ти. Та й ди­ти­на ма­ла… - про­вор­ко­тів він, не­мов сам до се­бе, і знов сів на­пи­ха­ти свою че­ре­паньку.

- Донька ва­ша? - спи­тав Бе­недьо.

- Ніби донька, але не рід­на.

- Пасербиця?

- Ні, не­бо­же. Во­на ту­теш­на, а я не ту­теш­ний. Але то дов­га гіс­то­рія,- бу­де час, то й по­чуєш. А те­пер спо­чи­вай!

Тота мо­ло­ди­ця бу­ла Пів­то­рач­ка, вдо­ва по Іва­ні Пів­то­ра­ку, по­гиб­шім в бо­рис­лавській ямі, а той ріп­ник - то був ста­рий Ма­тій.

Бенедьо зняв з се­бе пе­тек, пос­те­лив йо­го на лав­ку під вік­ном і ляг спо­чи­ва­ти. Він і справ­ді був ду­же втом­ле­ний; но­ги під ним тряс­ли­ся від дов­го­го і над­сильно­го хо­ду. А пре­цінь сон йо­го не брав­ся. Дум­ка, мов не­по­си­дю­ча лас­тів­ка, ши­ба­ла то до Дро­го­би­ча до ста­рої ма­те­рі, то до Бо­рис­ла­ва, де від­те­пер прий­деться йо­му жи­ти. Йо­му при­га­ду­ва­лись опо­ві­дан­ня ріп­ни­ків, кот­рі він чув по до­ро­зі; в йо­го уяві во­ни пе­ре­лі­та­ли не як сло­ва, а як жи­ві об­ра­зи. Тут всі­ми за­бу­тий ріп­ник, хо­рий, без­по­міч­ний, ко­нає сам на бер­ло­зі десь у які­мось скри­тім за­ка­мар­ку і дар­мо пи­щить їсти, дар­мо про­сить во­ди,- не­ма ко­му по­да­ти!.. Тут жид вит­ру­чує ро­біт­ни­ка з ро­бо­ти, крив­дить йо­го при вип­ла­ті, об­ду­рює і ганьбить; не­ма ко­му впім­ну­ти­ся за ро­біт­ни­ком, за­ря­ту­ва­ти йо­го в нуж­ді. «Ніх­то ні про що не дбає, крім се­бе са­мо­го,- ду­мав Бе­недьо,- та й то­му так усі бі­ду­ють. Але як­би всі взя­ли­ся до­ку­пи… То що би зро­би­ли?..» Бе­недьо не міг то­го зна­ти. «Та й як їм взя­ти­ся до­ку­пи?..» І сього Бе­недьо не знав. «Гос­по­ди бо­же,- зітх­нув він вкін­ці з зви­чай­ною у на­ших прос­тих лю­дей без­рад­ніс­тю,- на­ве­ди ме­не на яку доб­ру дум­ку!..»

В тій хви­лі Бе­недьове дум­ку­ван­ня му­си­ло пе­рер­ва­ти­ся. До ха­ти ввій­шло кілька лю­дей ріп­ни­ків і, при­ві­тав­ши­ся ко­рот­ко з Ма­тієм, по­сі­да­ли на ла­ві. Бе­недьо встав і по­чав розг­ля­да­ти при­був­ших. Бу­ли тут пе­ре­дов­сім два хло­пи, кот­рі від­ра­зу му­си­ли кож­до­го ува­гу звер­ну­ти на се­бе. Ви­со­кі, рос­лі та креп­кі, мов два ду­би, з ши­ро­ки­ми чер­во­ни­ми, не­мов на­ду­ти­ми ли­ця­ми і не­ве­ли­ки­ми сі­ри­ми очи­ма,- во­ни виг­ля­да­ли в тій ма­ленькій ха­ти­ні, мов два ве­ле­ти. А при тім з ли­ця, рос­ту, во­лос­ся, очей бу­ли во­ни так по­діб­ні до се­бе, що тре­ба бу­ло доб­ре приг­ля­ді­ти­ся і прис­лу­ха­ти­ся їм, що­би їх роз­піз­на­ти. Один з них си­дів на ла­ві під вік­ном, зас­ту­пив­ши своїми ши­ро­ки­ми пле­чи­ма все світ­ло, яке від за­хо­дя­чо­го вже сон­ця ли­ло­ся вік­ном у ха­ти­ну. Дру­гий на­міс­тив­ся на не­ве­лич­кім зид­ли­ку ко­ло две­рей і, не ка­жу­чи ні до ко­го й сло­ва, по­чав спо­кій­но нак­ла­да­ти люльку, не­мов там, на тім зид­лич­ку і ко­ло то­го по­ро­га, бу­ло йо­го пред­ко­віч­не міс­це.

Крім тих двох ве­ле­тів, най­більше звер­нув на се­бе Бе­не­дьову ува­гу не­мо­ло­дий уже, ни­зенький і, оче­ви­дяч­ки, ду­же го­вір­ли­вий та рух­ли­вий чо­ло­ві­чок. Від­ко­ли ввій­шов до ха­ти, він не пе­рес­та­вав шни­ря­ти з ку­та до ку­та, то ні­би чо­гось шу­ка­ючи, то ні­би до­би­ра­ючи со­бі міс­ця до сид­жен­ня. Він кілька ра­зів обізд­рів Бе­не­дя, пе­рег­ли­пу­вав­ся з Ма­тієм, кот­рий з ус­мі­хом слі­див за йо­го ру­ха­ми, а на­віть шеп­нув щось до ву­ха од­но­му в ве­ле­тів, то­му, що си­дів на зид­ли­ку пі­до двер­ми. Ве­лет тілько го­ло­вою мах­нув, а за­тим встав, ві­дот­кав де­рев’яну зат­ка­ни­цю від пе­чі і встро­мив свою люльку в по­піл, що­би за­пек­ла­ся. Рух­ли­вий чо­ло­ві­чок за той час знов уже обш­ни­ряв усі ку­ти, то по­ти­ра­ючи со­бі нас­тов­бур­че­ну, мов щіт­ка, чуп­ри­ну, то поп­рав­ля­ючи на со­бі ре­мінь, то вкін­ці та­ки роз­ма­ху­ючи ру­ка­ми…

Крім тих трьох лю­дей, бу­ло в ха­ті ще зо три. Бе­недьо розг­ля­дів на ла­ві в пів­ті­ні од­но­го ста­ро­го ді­да з дов­гою си­вою бо­ро­дою, але з здо­ро­вим ли­цем і кре­мез­ним виг­ля­дом, мов у мо­ло­до­го. По­біч нього си­дів мо­ло­дий па­ру­бок, круг­ло­ли­ций і рум’яний, мов ді­воч­ка, тільки що сум­ний і по­ну­рий, мов за­суд­же­ний на смерть. Да­лі в ку­ті, зов­сім в ті­ні, си­ді­ли ще якісь лю­ди, кот­рих лиць не міг розг­ля­ну­ти Бе­недьо. Ввій­шло ще кілька ріп­ни­ків до ха­ти,- зчи­нив­ся га­мір.

- А се що, воз­ний на зде­ку­ції у вас? - про­мо­вив гру­бим, мов тру­ба, го­ло­сом до Ма­тія один з ве­ле­тів, той, що си­дів під вік­ном.

- Ні, бо­гу дя­ку­ва­ти,- від­по­вів Ма­тій,- се, ба­чу, уц­ти­вий чо­ло­вік, ро­біт­ник, му­лярський май­стер. Прий­шов ни­ні з Дро­го­би­ча до но­вої фаб­ри­ки,- ту ось, на за­рін­ку, бу­дуть но­ву наф­тар­ню ста­ви­ти.

- Так? - від­по­вів ве­лет, про­тя­га­ючи го­лос.- Ну, то про ме­не. А чия то бу­де наф­тар­ня? - до­дав він, звер­та­ючи­ся до Бе­не­дя.

- Леона Гам­мерш­ля­га, знаєте, то­го ві­денсько­го жи­да, що щось два ро­ки то­му при­був сю­да.

- Ага, то­го! О, той у нас за­кар­бо­ва­ний від­дав­на. Прав­да, по­б­ра­ти­ме Дер­ка­чу?

Рухливий чо­ло­ві­чок в тій хви­лі най­шов­ся ко­ло ве­ле­та, дріб­цю­ючи дов­ко­ла нього.

- Правда, прав­да, за­кар­бо­ва­ний моц­но,- він зас­мі­яв­ся,- але ні­чо не пош­ко­дить, як бу­де мав і більше кар­бів!

- Певно, що не пош­ко­дить,- пот­вер­див ве­лет.- Ну, але як же, поб­ра­ти­ме Ма­тію, мо­жем ми ни­ні ту ба­ла­ка­ти своє? Чи, мо­же, як маєш но­во­го жильця, то нас на­же­неш із ха­ти шу­ка­ти но­во­го міс­ця?

Велет гріз­но гля­нув на Ма­тія, і, оче­ви­дяч­ки, ся бе­сі­да ма­ла бу­ти до­га­ною. Ма­тій по­чув се і змі­шав­ся тро­хи, а да­лі ска­зав, ус­та­ючи зо стільця і вий­ма­ючи люльку з ро­та:

- Але гос­по­ди бо­ро­ни, що­би я вас ви­га­няв! Мої поб­ра­ти­ми лю­бі, раз я прис­тав до вас, то вже й не по­пу­щу­ся вас, о те не бій­те­ся. І моя ха­та зов­сіг­ди для вас от­во­ром. А про но­во­го жильця… прав­да, я зле зро­бив, прий­ма­ючи йо­го, а не за­ра­див­шись упе­ред з ва­ми, але ж бо, ви­ди­те, при­хо­дить чо­ло­вік зму­че­ний, сла­бий, жи­ди го не хо­тять прий­ма­ти, а з ли­ця му вид­но,- знаєте, я на те ста­рий прак­тик,- що лю­ди­на доб­ра, ну, що я мав ро­би­ти?.. Впро­чім, як га­даєте? Не мож йо­му бу­ти з на­ми, то я го відп­рав­лю. Але ме­ні здав­ся, що він би був і для нас доб­рий… Ка­же, що го­рів­ки не п’є,- зна­читься, од­но доб­ре. Ну, а по-дру­ге - ро­би­ти бу­де при но­вій фаб­ри­ці, то і від­там змо­же нам що ча­сом ска­за­ти…

- Горівки, ка­жеш, не п’є? - пи­тав