Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

тут міс­це­вос­ті. То­му-то він роз­по­вів ріп­ни­кам, де і на якім пла­цу ка­за­но йо­му ста­ва­ти на ро­бо­ту, і про­сив їх, що­би йо­му по­ка­за­ли, де є той плац. Ріп­ни­ки за­раз до­га­да­ли­ся то­го міс­ця і по­ка­за­ли йо­го Бе­недьові. Се бу­ла до­сить об­шир­на рів­нин­ка між ви­со­ки­ми бе­ре­га­ми річ­ки туй пе­ред вхо­дом до Бо­рис­ла­ва, тро­хи від­да­лік на­лі­во від Гу­бицько­го гос­тин­ця. Хат близько бу­ло не­ба­га­то, і Бе­недьо, розс­тав­шись з ріп­ни­ка­ми, рі­шивсь іти ха­та від ха­ти і пи­та­ти за по­меш­кан­ням. Але в пер­ших ха­тах, до кот­рих зай­шов і в кот­рих жи­ли жи­ди, йо­му не хо­ті­ли ви­най­ми­ти по­меш­кан­ня на дов­ший час. Ха­ти ті бу­ли низькі а ду­же ши­ро­кі,- оче­вид­но, під їх да­ха­ми міс­ти­ло­ся ба­га­то за­ка­мар­ків для по­мі­щен­ня ріп­ни­ків, а ко­рис­не по­ло­жен­ня їх на краю Бо­рис­ла­ва да­ва­ло їм мож­ність бу­ти прис­та­нов­ком для всіх сві­жо або піз­но при­бу­ва­ючих.

Так прой­шов Бе­недьо за­дар­мо п’ять чи шість хат. Да­лі опи­нив­ся на ули­ці пе­ред ста­рою ма­ленькою ха­ти­ною і став, не зна­ючи, чи йти й сю­ди пи­та­ти міс­ця, чи об­ми­на­ти сю буд­ку, а йти да­лі. Ха­ти­на бу­ла, як усі про­чі, під гон­та­ми, тільки що ста­рі гон­ти по­надг­ни­ва­ли і по­рос­ли зе­ле­ним мо­хом. До ули­ці ви­хо­ди­ло двое ві­кон­цят, кот­рі лед­ве тро­хи гли­пі­ли над зем­лею; а ще з ви­со­ко на­си­па­ної ули­ці про­с­то про­ти них спли­ва­ло з ули­ці бо­ло­то, за­му­лю­ючи сті­ну чим­раз більше і вже ось-ось до­ся­га­ючи здрух­ні­лих вар­ца­бів. Пе­ред ха­ти­ною бу­ла, як і пе­ред дру­ги­ми, го­ло­те­ча: ні го­род­ця, ні му­рав­ни­ку, як се во­диться де­ін­де. Аж по хви­лі рі­шивсь Бе­недьо не ми­на­ти і сеї ха­ти.

Дверці скрип­ну­ли, і Бе­недьо ввій­шов до ма­ле­сеньких те­м­них сін­ців, а від­ти до обі­ле­ної світ­ли­ці. Він зди­ву­вавсь, зас­тав­ши тут не жи­дів, а ста­ро­го ріп­ни­ка і мо­ло­ди­цю. Мо­ло­ди­ця, око­ло трид­ця­ти літ, в бі­лій со­роч­ці з чер­во­ни­ми зас­тіж­ка­ми, си­ді­ла на ла­ві під вік­ном, опер­ши го­ло­ву на лі­коть, і пла­ка­ла. Ста­рий ріп­ник си­дів на­се­ред ха­ти на ни­зенькім стільчи­ку, з люлькою в зу­бах, і, оче­вид­но, по­ті­шав її. Ко­ли Бе­недьо ввій­шов до ха­ти, мо­ло­ди­ця швид­ко об­тер­ла сльози, а ста­рий ріп­ник за­чав каш­ля­ти і дов­ба­ти лю­ль­ку. Бе­недьо поз­до­ро­вив їх і за­пи­тав, чи не прий­ня­ли б йо­го на дов­ший час на меш­кан­ня. Ріп­ник і мо­ло­ди­ця гля­ну­ли по со­бі і хви­лю мов­ча­ли. Да­лі ві­доз­вав­ся ріп­ник:

- Га, або я знаю. Ось мо­ло­ди­ця; се єї ха­та,- як во­на ска­же, так і бу­де.

- Бодай вас,- від­ка­за­ла різ­ко мо­ло­ди­ця.- Як я ска­жу! Я ту вже ці­лий рік не сид­жу, і бог знає, чи бу­ду си­ді­ти,- і во­на ру­ка­вом об­тер­ла знов сльози,- а ви ме­не в то вдаєте. То як ви ска­же­те, бо ви ту си­дите. Як вам бу­де до ви­го­ди, то так і ро­біть, а я ту що мо­жу ска­за­ти!

Старий ріп­ник тро­хи змі­шав­ся і по­чав ще пильні­ше дов­ба­ти свою че­реп’яну люльку, хоть в ній і ні­чо вже не бу­ло. Бе­недьо все ще сто­яв край по­ро­га з міш­ком на пле­чах. Ріп­ник мов­чав.

- Хатина гіс­ненька, як ба­чи­те,- за­ча­ла знов мо­ло­ди­ця,- мо­же, вам і не­ви­гід­но бу­де. Ви, як вид­жу, з міс­та, не при­вик­ли до та­ко­го, як ту у нас…

Молодиця го­во­ри­ла так, вга­ду­ючи по нах­му­ре­них бро­вах дум­ку ріп­ни­ка, бу­цім­то він хо­че від­мо­ви­ти Бе­недьові.

- Е, що з то­го, що я з міс­та,- від­по­вів Бе­недьо,- а я, не бій­те­ся, при­вик та­кож до вся­кої бі­ди. От як кож­дий за­ріб­ний чо­ло­вік. Тілько, ви­ди­те, тут та­ка при­чи­на за мнов, що я тро­ха сла­бий в но­гах че­рез не­щас­ли­вий тра­фу­нок,- у нас, у му­ля­рів, уся­ко бу­ває,- а маю ро­бо­ту он ту не­да­ліч­ко над рі­кою, на тім за­рін­ку. Там бу­де ста­ви­тись но­вий… но­ва на­ф­тар­ня. То, ви­ди­те, хтів би-м най­ти де поб­лизько по­меш­кан­ня - яке-будь, от аби пе­ре­но­чу­ва­ти, ад­же я ці­лі­сінький день на ро­бо­ті,- бо зда­ле­ка та­ки не змо­жу ла­зи­ти по ва­шім бо­рис­лавськім бо­ло­ті. Ну, а ту жи­ди не хо­тять ні­де прий­ми­ти на дов­ший час; а для ме­не би то все бу­ло ліп­ше жи­ти у сво­го чо­ло­ві­ка, ніж у жи­да. Тілько, як для вас…

В тій хви­лі ста­рий ріп­ник пе­рер­вав йо­му бе­сі­ду. Він ки­нув на­раз люльку на зем­лю, схо­пив­ся з стільчи­ка, прис­ко­чив до Бе­не­дя, од­ною ру­кою схо­пив йо­му з пле­чей мі­шок, а дру­гою поп­хав йо­го до ла­ви.

- Але, чо­ло­ві­че, бій­ся бо­га,- кри­чав з ко­міч­ним гні­вом ста­рий,- не пен­дич ні­чо­го, тілько сі­дай! Стоїш ми ту ко­ло по­ро­га, а в ме­не ді­ти не пос­нуть. Сі­дай ту, і най з то­бою все доб­ре сі­дає в на­шій ха­ті! Чо­му бу­ло так від­ра­зу не ска­за­ти,- а то я те­пер і сам о со­бі го­тов по­ду­ма­ти, що-м гір­ший від жи­да!..

Бенедьо ви­ди­вив­ся на ста­ро­го ди­ва­ка, не­мов не ро­зу­мів йо­го бе­сі­ди, а да­лі за­пи­тав:

- Ну, а що, то прий­маєте мя до се­бе?

- Таже чуєш, що прий­маю,- ска­зав ста­рий.- Тілько, ро­зу­мієся, як бу­деш доб­рий. Як бу­деш злий, то та­ки завт­ра ви­же­ну.

- Га, чень ми вже якось по­го­ди­мо­ся,- ска­зав Бе­нодьо.

- Ну, як по­го­ди­мо­ся, то бу­деш моїм си­ном, хоть то ме­ні з ти­ми си­на­ми, прав­ду рік­ши, не ве­де­ся!.. (Мо­ло­ди­ця знов об­тер­ла очі).

- А по­чо­му ж ви озьме­те від ме­не?

- А є в те­бе який рід?

- Мама є.

- Стара?

- Стара.

- Ну, то даш по «шус­ці» на мі­сяць.

Бе­недьо оп’ять ви­ди­вив­ся на ста­ро­го.

- Ви, пев­но, хті­ли ска­за­ти «на тиж­день»?

- Я вже ліп­ше знаю, що я хтів ска­за­ти,- від­рі­зав ста­рий.- Так бу­де, як я ска­зав, та й до­сить о тім ба­ла­ка­ти.

Бенедьо з ди­ва не ви­хо­див. Ста­рий тим ча­сом знов сів на свій стільчик і, нах­му­рив­шись, по­чав нак­ла­да­ти люльку.

- Та, мо­же б, на зго­ду при­нес­ти го­рів­ки? - за­го­во­рив Бе­недьо.

Ста­рий гля­нув на нього спід­лоб’я.

- Ти ме­ні, не­бо­же, з тим зіл­лям, не виїзди, ані ся з ним до ха­ти не по­ка­зуй, бо геть ви­вер­жу вас обоє! - від­рі­зав він гні­в­но.

- Вибачайте,- пе­реп­ро­шав Бе­недьо,- я сам не п’ю, хоть би-м її й на очі не ви­дів. Але я чув, що в Бо­рис­ла­ві кож­дий му­сить пи­ти, хто при кип’ячці ро­бить, то я й за про теє…

- Правду ка­зав, хто се ка­зав, а тілько, як ба­чиш, при прав­ді є й брех­ні ка­пин­ка. То зав­сіг­ди так бу­ває. Ну, а те­пер ти не пен­дич, тілько роз­дяг­ни­ся та спо­чинь з до­ро­ги, ко­ли-сь сла­бий!

В тій