Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

сла­бі се бу­ли по­чат­ки взаїмнос­ті, але во­ни удер­жу­ва­лись і міц­ні­ли. З ча­сом дій­шло до то­го, що в ра­зі пот­ре­би не де­які, а всі вже че­ляд­ни­ки пла­ти­ли пра­вильно склад­ки, між тим ко­ли дав­ні­ше ані о та­кій за­га­ль­нос­ті, ані о пра­вильнім пла­чен­ні не бу­ло й бе­сі­ди.

В та­ких міських ре­міс­ницьких пе­ре­ка­зах зріс Бе­недьо. Ви­був­ши тер­мін і став­ши че­ляд­ни­ком, а да­лі по­міч­ни­ком му­лярським, він ду­же жи­во зай­мав­ся но­вим повс­та­ючим зав’язком ро­біт­ницької спільнос­ті і взаїмнос­ті. Бід­ний і ще й сла­бо­ви­тий, він жи­во, як ніх­то дру­гий, по­чу­вав пот­ре­бу і та­кої спільнос­ті та взаїмнос­ті і від са­мо­го по­чат­ку сво­го че­ляд­ницт­ва не пе­рес­та­вав на­мов­ля­ти та за­охо­чу­ва­ти сво­їх то­ва­ри­шів, що­би в ра­зі пот­ре­би пра­вильно пла­ти­ли те, що зо­бов’яжуться пла­ти­ти, що­би обі­цю­ва­ли те тільки, що змо­жуть до­дер­жа­ти, і раз обі­цю­ва­но­го до­дер­жу­ва­ли свя­то, так, що­би на сло­ві ро­біт­ни­ка мож­на бу­ло по­ля­га­ти як на пев­ній по­ру­ці. Все то бу­ли ре­чі хоть для на­ших лю­дей на сло­вах не но­ві, але на ді­лі у нас ду­же сла­бо прак­ти­ко­ва­ні, ви­ма­га­ючі та­ко­го виш­ко­лен­ня влас­ної во­лі і влас­них за­ба­гів, що Бе­недьо ще з кілько­ма за­по­пад­ли­ві­ши­ми че­ляд­ни­ка­ми, кот­рі сю спра­ву взя­ли со­бі ду­же до сер­ця, дов­гі лі­та ма­ли до­сить пра­ці, по­ки прив­чи­ли лю­дей до більшої точ­нос­ті та ви­держ­ки.

Все те ро­би­лось між дро­го­бицьки­ми му­ля­ра­ми, так ска­за­ти, на­по­мац­ки. Во­ни не зно­си­ли­ся з ні­яки­ми ро­біт­ни­ка­ми з більших міст, хі­ба з му­ля­ра­ми з Стрия та Сам­бо­ра, так са­мо ні в чім не сві­ду­щи­ми, як і во­ни. Во­ни не зна­ли ні­чо про ве­ли­кий зріст ро­біт­ницької спільнос­ті та взаїмнос­ті в дру­гих кра­ях, не зна­ли про те, як ро­біт­ни­ки ста­ють до­ку­пи та ор­га­ні­зу­ються до ве­ли­кої бо­ротьби з ба­га­тирст­вом та вся­кою крив­дою на­род­ною, до бо­ротьби за свій за­ро­бок, за обез­пе­чен­ня своїх жі­нок і ді­тей, своєї ста­рос­ті і своїх вдів та си­ріт. Не зна­ли дро­го­бицькі му­ля­ри й про ве­ли­кий зріст ро­біт­ницької дум­ки на за­хо­ді Євро­пи, ані про зма­ган­ня ро­біт­ни­ків усіх країв до її осу­щен­ня. Всього то­го во­ни не зна­ли, а пре­цінь од­на­ко­ві обс­та­ви­ни, од­на­ко­ва хви­ля ча­су зро­би­ла те, що та са­ма дум­ка, те са­ме зма­ган­ня по­ча­ло не­яс­но про­яв­ля­ти­ся й між ни­ми.

Бенедьо не раз в важ­ких хви­лях за­ду­му­вав­ся над до­лею ро­біт­ни­ка. Зро­ду ут­лий і хо­ро­ви­тий, він ду­же був враз­ли­вий на вся­кий, хоть і чу­жий, біль, на вся­ку крив­ду та неп­ра­в­ду. Зганьбить май­стер че­ляд­ни­ка не по прав­ді, ур­ве ка­сієр ро­біт­ни­ко­ві кілька­над­цять цен­тів з плат­ні, на­же­не бу­довни­чий чо­ло­ві­ка з ро­бо­ти без при­чи­ни або за яке враз­не сло­во,- Бе­недьові не­мов­би хто ніж встро­мив в жи­ве ті­ло. Він поб­лід­не, зіг­неться в ду­гу; ли­це, і без то­го су­хе та дов­гоб­ра­зе, ще більше про­тяг­неться, і ро­бить він свою ро­бо­ту мовч­ки, але вид­но по нім, що рад­ше б во­лів в зем­лю за­пас­ти­ся, ніж на та­ке ди­ви­тись. Ось в та­ких-то хви­лях за­ду­му­вав­ся Бе­недьо над до­лею ро­біт­ни­ка. Кож­дий йо­го ок­рив­дить, ду­ма­лось йо­му, і доб­ра є, ніх­то йо­му за те ні­чо­го не ска­же. Ось бу­дов­ни­чий зіпх­нув чо­ло­ві­ка з му­ру і на­ла­яв що­най­по­ган­ши­ми сло­ва­ми, ще й в по­ти­ли­цю на­товк і наг­нав з ро­бо­ти. А най-но би той чо­ло­вік обер­нув­ся та хоть раз уда­рив бу­дов­ни­чо­го в по­ти­ли­цю? Сей­час би йо­го і на по­лі­цію, і в суд, і в Іва­но­ву ха­ту. Але ті Бе­недьові дум­ки зав­сіг­ди й зу­пи­ня­ли­ся на тім су­ці, з кот­ро­го вий­шли, на ста­рім і твер­дім су­ці сус­пільної не­рів­нос­ті між людьми. І хоть не раз він пов­то­ряв, як пов­то­ря­ють мільйо­ни на­шо­го лю­ду: «се так не по­вин­но бу­ти»,- то пре­цінь ті сло­ва не по­ма­га­ли йо­му роз­га­да­ти кру­ту за­гад­ку о при­чи­ні тої не­рів­нос­ті і мож­нос­ті її усу­ну­ти, але тільки не­мов об­ми­на­ли труд­ність.

Отак бу­ло й те­пер. Мовч­ки йшов Бе­недьо, слу­ха­ючи опо­ві­дань ріп­ни­ків про по­га­не бо­рис­лавське жит­тя. «Як же се так,- ду­ма­лось йо­му,- що тілько ти­сяч на­ро­да день по­за день тер­пить та­ку не­во­лю, а ще дру­гі ти­ся­чі раз у раз при­бу­ва­ють на та­кий са­мий праз­ник? Са­мі со­бі псу­ють. Прав­да, тим по се­лах ще гір­ше, бо хоть ніх­то над ни­ми не збит­куєся, ніх­то їх так не об­ди­рає, то за­те го­лод. Гос­по­ди, і як же по­мо­чи та­кій ку­пі на­ро­ду? Ніх­то не в си­лі їм по­мо­чи!»

- А як же ви,- спи­тав враз Бе­недьо ріп­ни­ків,- не трі­бу­ва­ли де­яко­го спо­со­бу, що­би ря­ту­ва­ти­ся?

- А який же мо­же бу­ти спо­сіб? - від­по­вів ріп­ник прос­то­душ­но.- Ту спо­со­бу не­ма ні­яко­го.

Бенедьо по­ну­рив го­ло­ву. То са­мо, до чо­го він до­ду­мав­ся, ріп­ник вис­ка­зав так рі­шу­че, як най­більший пев­ник. Зна­чить, во­но так і му­сить бу­ти, так бог дав. А мо­же, спо­сіб є, тільки що во­ни або слі­пі та не ви­дять, або тілько лі­ни­ві, не шу­ка­ють, а то най­шли би і по­ба­чи­ли б?

- Ну, а трі­бу­ва­ли ви ро­би­ти склад­ки між со­бов, що­би один дру­гих ря­ту­ва­ти в бі­ді, в сла­бос­ті? - спи­тав Бе­недьо.

Ріпники роз­ре­го­та­лись. Ну, кілько би там тих скла­док тре­ба, що­би по­ря­ту­ва­ти всіх бі­ду­ючих! Ад­же й так кож­дий там бі­дує.

- Ну, але один більше бі­дує, дру­гий мен­ше. Все ж та­ки мож би за­ра­ту­ва­ти більше бі­ду­ючо­го, хо­ро­го, без­ро­біт­но­го. От так, як у нас, му­ля­рів, в міс­ті.

- Е, що, у вас ін­ша річ, а ту ін­ша. Ту на­рід - зби­ра­ни­на зо сві­ту!

- А у нас хі­ба ні?

- Е, а все-та­ки, що у вас мож­на вда­ти, то­го у нас ніх­то на сві­ті не вдасть.

Ріпники не зна­ли своєї си­ли і не ві­ри­ли в неї.

Бе­недьо знов утих і по­чав роз­ду­му­ва­ти над їх сло­ва­ми. «Е, ні - зак­лю­чив він,- вид­но вже з то­го, що му­сить бу­ти який­сь спо­сіб на то­ту нуж­ду, тілько во­ни од­ні слі­пі та й не най­дуть, а дру­гі лі­ни­ві та не шу­ка­ють то­го спо­со­бу!»

Між тим на­ші пі­шо­хо­ди ли­ши­ли на­лі­во тус­та­нівську до­ро­гу, по кот­рій іш­ли до­сі, і звер­ну­ли на пів­пе­реч­ну стеж­ку, що ве­ла че­рез річ­ку і гор­бок до Бо­рис­ла­ва. Пе­реб­рів­ши рі­ч­ку і зій­шов­ши по­між гус­тим глож­жям та лі­щи­ною на її кру­тий ви­со­кий бе­рег, во­ни вже й ста­ли на вер­сі горб­ка. Не­по­да­лік пе­ред ни­ми ле­жав Бо­рис­лав, мов на та­ре­лі. Не­ви­со­кі під гон­тям до­ми бі­лі­ли­ся до сон­ця, мов сріб­ля­ва лус­ка. По­над да­ха­ми де-не-де вид­ні­ли­ся чер­во­ні, тон­кі а ви­со­кі ко­ми­ни наф­та­рень, мов кри­ва­ві пас­му­ги, ся­га­ючі до не­ба. Да­ле­ко, на дру­гім кін­ці Бо­рис­ла­ва, на гор­бі, сто­яла ста­ра цер­ков­ця під ли­па­ми, і круг неї ще тис­ли­ся ос­тан­ки давнього се­ла.

Бенедьо хоть бу­вав і впе­ред в Бо­рис­ла­ві, але все тільки ко­рот­ко. Він не знав