Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

і по­ку­ли­ли­ся при зем­лі. Ози­ме жи­то під­ня­ло­ся тро­хи від зем­лі, але оче­ви­дяч­ки зак­ля­ка­ло на пні і не ко­ло­си­лось, хоть са­ме на те бу­ла по­ра. Яри­на ні­яка ані бульба ще й не схо­ди­ла: заш­ка­ру­пі­ла і ви­су­ше­на сон­цем на кілька ца­лів вглиб зем­ля не да­ва­ла по­сад­же­но­му на­сін­ню ні­якої вог­кос­ті. Сум зби­рав, ко­ли бу­ло гля­ну­ти на по­ле. Лиш од­на кро­пи­ва та гір­чи­ця, під­хо­пив­ши­ся зав­ча­су і пус­тив­ши глиб­ше в зем­лю свій ве­ре­ти­нис­тий ко­рінь, бу­яли та роз­рос­та­ли­ся. А сон­це все пек­ло та жа­ри­ло; хма­ри, мов дро­ча­чись з бід­ни­ми рільни­ка­ми, все над­ве­чір зби­ра­ли­ся на не­бі, а від­так, не пус­тив­ши і крап­лі до­щу, розп­ли­ва­ли­ся про­тив но­чі. По се­лах, че­рез кот­рі про­хо­ди­ли ріп­ни­ки, стрі­ча­ли­ся лю­ди, са­мі сум­ні та чор­ні, мов зем­ля. Не чу­ти бу­ло зви­чай­них не­дільних смі­хів та жар­тів по ви­го­нах. Стар­ші газ­ди гля­ді­ли то на по­ле, то на не­бо, мов з яким до­ко­ром, а від­так без­рад­но в роз­пу­ці опус­ка­ли ру­ки. А Бе­недьо, весь об­ли­тий по­том і при­сі­лий по­ро­хом, та­кож з важ­ки­ми ду­ма­ми в сер­ці, ми­нав ті бід­ні се­ла, при­ми­ра­ючі те­пер з го­ло­ду на пе­ред­нів­ку і жду­чі ще страш­ні­шо­го пе­ред­нів­ку на бу­ду­ще.

- Обернися, гос­по­ди, лас­ков сво­й­ов на мир хрис­ти­ян­сь­кий! - до­лі­та­ли до Бе­не­дя важ­кі мо­лит­ви се­лян май­же з ко­ж­до­го обій­стя. А не­бо гля­ді­ло на них аж по­ло­ве, сон­це пек­ло, мов на­ня­те, а хма­ри, ху­ді, бі­ля­ві та про­зір­час­ті, лі­ни­во во­лок­ли­ся в за­хо­ду.

Прикро і нуд­но зро­би­лось Бе­недьові іти са­мо­му се­ред тої мі­зе­рії. Вів при­лу­чив­ся до од­ної гро­мад­ки ріп­ни­ків.

- А ку­ди бог про­ва­дить? - пи­та­ли во­ни Бе­не­дя по зви­чай­них при­ві­тан­нях.

- Туди, ку­ди й вас,- від­по­вів Бе­недьо.

- Ну, але ви не до ям?

- Та ні, я му­ляр.

- То, мо­же, де бу­де що но­во­го му­ру­ва­ти­ся?

- А так, я вже най­мле­ний. Ту ось той… Гам­мерш­ляг бу­де му­ру­ва­ти но­вий…- Бе­недьо зап’явся. Він не ві­рив в Ле­онів па­ро­вий млин і впе­ред, але те­пер, бе­сі­ду­ючи з ріп­ни­ка­ми, по­чув ми­мо­во­лі, що ска­зав би ве­ли­ку ні­се­ніт­ни­цю, ко­ли б їм по­вів про па­ро­вий млин.

- …нову наф­тар­ню,- до­кін­чив він.

- Ну, то бо­гу дя­ку­ва­ти, що бу­де хоть тро­ха якої но­вої ро­бо­ти,- ска­зав один ріп­ник.- Чень і чо­ло­вік там де­як при­ту­литься.

- Або що, при ямах не­ма ро­бо­та? - спи­тав Бе­недьо.

- Ей, чо­му би не бу­ло,- від­по­вів ріп­ник і мах­нув ру­кою.- Та що нам з то­го, ко­ли пла­тять так, що й ви­жи­ти го­ді. Адіть, що на­ро­ду йде, але то­то, що ту ви­ди­те, то де, хі­ба яка со­та часть! Пе­ред­но­ви­нок тяж­кий, а ще й те­пер, адіть, ка­ра бо­жа! Май, а пе­че так, як в жни­ва, дожд­жу не­ма,- га­даєте, що не бу­де го­лод?.. Ну, то де ж на­рід ді­не­ся? Хто ще тро­ха чує в со­бі си­ли, то пхає­ся сю­да, що­би щось за­ро­би­ти. Ну, а для жи­дів се праз­ник. Ро­біт­ни­ка при­бу­ло, за­раз пла­ти ури­ва­ють. Діс­то­ді­то: ро­би за тілько, а не схо­чеш ти, за­раз де­сять на твоє міс­це че­кає. Та й га­даєте, що не че­кає? Там як вий­де­те ра­но на ули­цю, як пог­ля­не­те - що тра­ви­зіл­ля, тілько на­ро­ду за ро­бо­тою. То з по­ло­ви­ну по­най­ма­ють, а реш­та або вер­тає до­до­му го­лі­руч, або отак пе­ре­ва­ляєся день ме­жи жи­да­ми: во­ди ви­не­се, дров вру­бає, або­що, аби кус­ник хлі­ба або лиж­ку стра­ви діс­та­ти. Та й та­ка бі­да в на­шім Бо­рис­ла­ві!

Всі ріп­ни­ки, що йшли при ку­пі, роз­го­мо­ні­ли­ся. Опо­ві­дан­ня їх то­ва­ри­ша про бо­рис­лавську бі­ду дітк­ну­ло всіх за бо­ля­че. Кож­ний най­шов щось до­ки­ну­ти, і п­еред Бе­недьом на­раз ста­ла страш­на кар­ти­на людської нуж­ди і при­тис­ку. Він від­дав­на при­вик був чу­ти, що в Бо­рис­ла­ві ро­бо­та не­без­печ­на, але за­то пла­титься ду­же доб­ре. Прав­да, нуж­ден­ний вид ріп­ни­ків, що що­не­ді­лі сот­ка­ми си­ді­ли ко­ло свя­тої Трій­ці, ка­зав йо­му до­га­ду­ва­тись, що во­но щось тро­хи не так з тим доб­рим за­ріб­ком, але ні­ко­ли він не мав на­го­ди док­лад­но о тім ви­ві­да­тись. Аж те­пер на­раз опо­ві­дан­ня ріп­ни­ків розк­ри­ло пе­ред ним всю прав­ду. Страш­не, без­від­рад­не по­ло­жен­ня та­кої ве­ли­чез­ної ку­пи на­ро­ду вда­ри­ло йо­го так сильно, що він ішов, мов ог­лу­ше­ний, і ні про що ін­ше не міг і по­ду­ма­ти. «Чи ж се прав­да? Чи ж се мо­же бу­ти?» - за­пи­ту­вав він сам се­бе. Прав­да, і він ба­чив бі­ду на своїм ві­ку, і він заз­нав нуж­ди та го­ло­ду, при­тис­ку, са­мо­во­лі та без­ро­бо­ти­ці. Але все-та­ки до та­кої сту­пе­ні опу­щен­ня й по­ни­жен­ня, про яке роз­ка­зу­ва­ли ріп­ни­ки, в міс­ті ні­який ре­міс­ник не до­хо­див. Ріп­ни­ки роз­ка­зу­ва­ли страш­ні по­дії го­лод­ної смер­ті, са­мов­бій­ст­ва, ра­бун­ків. З їх опо­ві­дань Бе­недьо по­ба­чив і те неп­ри­вич­не для нього ді­ло, що в нуж­ді од­но­го ро­біт­ни­ка дру­гі зов­сім не ту­ра­ли­ся до нього, не під­по­ма­га­ли його, а ли­ша­ли на во­лю бо­жу. Ріп­ни­ки і про те роз­ка­зу­ва­ли, як хо­рі їх то­ва­ри­ші уми­ра­ли, опу­ще­ні і роз­то­че­ні чер­ва­ми, як не раз аж по кількох днях най­де­но умер­шо­го без людської по­мо­чі ріп­ни­ка в якім-не­будь від­люд­нім за­ка­мар­ку. Ті опо­ві­дан­ня страш­но вра­зи­ли Бе­не­дя. Він зріс і ви­хо­вав­ся в міс­ті. Йо­го отець був та­ким же по­міч­ни­ком му­лярським, як і він,- тож Бе­недьо від­ма­леньку вжив­ся і вбув­ся в від­віч­ні пе­ре­ка­зи міських ре­міс­ни­ків, з їх хоть ли­хо улад­же­ним це­хо­вим по­ряд­ком, з їх хоть сла­бе­ньким на­ма­ган­ням до взаїмної по­мо­чі, до тіс­ні­шо­го зв’я­з­ку всіх пра­цю­ючих в од­нім ре­мес­лі. Прав­да, за Бе­недьових ча­сів це­хо­ва вста­но­ва між дро­го­бицьки­ми му­ля­ра­ми зов­сім уже близька бу­ла око­неч­но­го впад­ку. Май­ст­ри ще дав­ні­ше ро­зік­ра­ли бу­ли це­хо­ву ка­су, на кот­ру скла­да­ли­ся здав­на по­рів­но і май­ст­ри й че­ляд­ни­ки, а кот­рою без ні­яко­го наг­ля­ду ані об­ра­хун­ку за­ві­ду­ва­ли май­ст­ри са­мі. Не бу­ло за що удер­жу­ва­ти «гос­по­ди», т[о] є[сть] гос­ти­ни­ці, в кот­рій би в оз­на­че­ні дні схо­ди­лась ра­да це­хо­ва і де би впи­су­вав­ся кож­дий пот­ре­бу­ючий ро­бо­ти че­ляд­ник, а та­кож і май­стер, де би, от­же, був не­мов ри­нок для най­му че­ляд­ни­ків. Май­ст­ри пе­рес­та­ли тур­бу­ва­тись про це­хо­ві ді­ла, а ті­ль­ки удер­жу­ва­ли ще док­лад­но чер­гу, ко­ли кот­рий при вро­чис­тім об­хо­ді мав нес­ти ста­ру це­хо­ву хо­ру­гов. Але за­мість то­го ста­ро­го і пе­ред­рух­ні­ло­го зв’язку по­чав за Бе­недьових ча­сів про­яв­ля­тись між дро­го­бицьки­ми му­ля­ра­ми но­вий зв’язок, хоть ще й не­ви­раз­но та хви­ле­во. В слу­чаї сла­бос­ті кот­ро­го че­ляд­ни­ка або по­міч­ни­ка зби­ра­ли про­чі че­ляд­ни­ки, по­міч­ни­ки та де­які бід­ні­ші май­ст­ри доб­ро­вільні склад­ки і да­ва­ли хо­ро­му або йо­го ро­ди­ні за­по­мо­гу тиж­не­во че­рез весь час йо­го сла­бос­ті. Так са­мо да­ва­ли во­ни за­по­мо­гу, хоть і мен­шу, для та­ко­го, кот­рий ча­сом ос­та­вав без ро­бо­ти, а рів­но­час­но ста­ра­ли­ся роз­пи­та­ти і на­ра­яти йо­му чи то ро­бо­ту в своїм ре­мес­лі, чи яке-не­будь ін­ше за­нят­тя. Прав­да,