Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

так, звіс­но, що не ве­ли­ка шту­ка,- ска­зав Ле­он.- Отож, ви­диш, я не все бу­ду міг над­зи­ра­ти за тим, що там ро­биться в Бо­рис­ла­ві, а бу­дов­ни­чий так ту зо мною спе­ре­чав­ся, що го­тов ме­ні на­ро­би­ти якої са­ла­ма­хи і пос­та­ви­ти не так, як у пла­ні на­ри­со­ва­но. То я вже бу­ду про­си­ти те­бе, ско­ро що не так, да­ти ме­ні зна­ти.

Бенедьо сто­яв і ди­ву­вав­ся на ці­лу то­ту бе­сі­ду, що се за млин та­кий, що бу­дов­ни­чий на нього но­сом кру­тить і що пан боїться, щоб ча­сом не зро­бив не так, як у пла­ні стоїть? І від­ки при­хо­дить Ле­он звер­та­ти­ся до нього, щоб над­зи­рав над бу­дов­ни­чим? Бе­недьо на все те не міг най­ти в своїй го­ло­ві від­по­ві­ді і сто­яв пе­ред Ле­оном, ве­мов ва­гу­ючись.

- Не бій­ся, будь тілько щи­рий для ме­не в тім ді­лі, то, пев­но, не по­жа­луєш то­го. До­ки бу­де бу­до­ван­ня в Бо­рис­ла­ві, до­ти бу­деш там, і то з пла­тою не по­міч­ни­ка, а ці­ло­го му­ля­ра. А по­то­му - по­ба­чи­мо.

Бенедьо ще дуж­че зди­ву­вав­ся. Від­ки на­раз та­ка щед­рість у Ле­она? А втім, хто йо­го знає, ду­ма­лось йо­му да­лі, мо­же, йо­му й нап­рав­ду так до пот­ре­би при­хо­диться, ну, то він і пла­тить. Та й хі­ба ж се для нього ве­ли­ка річ? А для бід­но­го по­міч­ни­ка му­лярсько­го все-та­ки доб­ро­дій­ст­во ве­ли­ке. Так роз­ду­мав­ши, Бе­недьо рі­шив­ся прис­та­ти на Ле­оно­ву умо­ву, ще й по­дя­ку­вав йо­му за лас­ку.

- Ну, ну, не дя­куй,- від­по­вів Ле­он,- я не по­дя­ки від те­бе пот­ре­бую, а вір­ної ус­лу­ги: як ся бу­деш доб­ре спра­ву­ва­ти, то я те­бе, пев­но не за­бу­ду. А те­пер іди і ви­би­рай­ся як­най­бор­ше до Бо­рис­ла­ва, що­би-сь за­раз завт­ра міг ста­ви­ти­ся на міс­ці, за Бо­рис­ла­вом, над рі­кою.

І з ти­ми сло­ва­ми Ле­он дав Бе­недьові кілька ринських зав­дат­ку і пі­шов до сво­го по­кою. Бе­недьо не спо­ді­вав­ся на ни­ні та­ко­го гар­но­го для се­бе здо­бут­ку. Вті­ше­ний, вер­нув він до­до­му і роз­ка­зав своїй ста­рій ма­те­рі о всьому, що йо­му ни­ні прик­лю­чи­ло­ся.

- Що ді­яти, мам­ко? - кін­чив він своє опо­ві­дан­ня.- Тре­ба бра­ти ро­бо­ту там, де да­ють. Пі­ду до Бо­рис­ла­ва.

- Та я ти, син­ку, й не від­рад­жую, а тілько вва­жай, що­би-сь усе по прав­ді жив і до не­доб­ро­го ні­ко­ли ру­ки не по­дав. Бо то з тим мли­ном ви­даєсь ме­ні щось та не так. Бог йо­го там знає, що со­бі той жи­дю­га за­га­дав, а ти дбай за свою ду­шу.

- І ме­ні са­мо­му якось во­но ви­да­ло­ся не так, як він го­во­рив. А вже то­то зов­сім ме­ні не спо­до­ба­ло­ся, що ме­ні ка­же над­зи­ра­ти за бу­дов­ни­чим. Прав­да й то, що бу­дов­ни­чий ци­ган та шах­рай, але від­ки я, прос­тий ро­біт­ник, при­ход­жу до то­го, щоб над­зи­ра­ти за па­ном?.. Ну, а ко­ли би-м щось і нап­рав­ду по­ба­чив не­лад­но­го, то й без єго плат­ні ска­зав би-м єму все. Бу­дем ви­ді­ти, що бу­де.

Але ко­ли Бе­недьо зов­сім уже зіб­рав­ся в до­ро­гу і став про­ща­ти­ся з ма­тір’ю, то ста­ра ма­ти ні з сього ні з то­го по­ча­ла пла­ка­ти і, об­няв­ши си­на, дов­го не хо­ті­ла йо­го пус­ти­ти від се­бе.

- Але го­ді ж бо, мам­ко, го­ді, не­за­дов­го по­ба­чи­мо­ся! - вті­шав її Бе­недьо.

- Ой, так, так, доб­ре то­бі го­во­ри­ти! - від­по­ві­ла ма­ти пла­чу­чи.- Хі­ба ж ти не ви­диш, яка я ста­ра? Ме­ні ле­да день-го­ди­на, та й жи­ти го­ді. А як так вид­жу, що ти йдеш геть від ме­не, то ме­ні здаєся, що вже тя ні­ко­ли не по­ба­чу.

- А най бог бо­ро­нить! Мам­ко, що ви го­во­ри­те!..

- Тото го­во­рю, що ми сер­це ка­же. І так ми здаєся, що ти, син­ку, йдеш до то­го Бо­рис­ла­ва, як у яку за­пад­ню, і що ліп­ше би бу­ло, як­би-сь від­ніс жи­до­ві той зав­да­ток і ос­тав­ся ту.

- Але ж, мам­ко моя, на чім ту ос­та­ва­ти­ся, ко­ли ро­бо­ти не­ма? Я ж вам ка­жу, що як ско­ро би-м щось по­ви­дів не­доб­ро­го, то най­мя жид і ці­ло­го озо­ло­тить, я му й го­ди­ни дов­ше при ро­бо­ті не бу­ду.

- Га, то йди, ко­ли та­ка твоя во­ля, я ти не бо­ро­ню, і най тя гос­подь бла­гос­ло­вить!

І ста­ра ма­ти зі слізьми вип­ро­ва­ди­ла сво­го си­на в до­ро­гу до Бо­рис­ла­ва, а ко­ли вер­ну­лась від­так в свою цюп­ку і по­ба­чи­лась са­ма, во­на дов­го-дов­го сто­яла з за­ло­ма­ни­ми ру­ка­ми, а да­лі за­ри­да­ла:

- Синочку мій! Най тя бог бла­гос­ло­вить на доб­рій до­ро­зі! Я вже, пев­но, не ввид­жу­ся з то­бою!

Була не­ді­ля, ко­ли Бе­недьо виб­рав­ся в до­ро­гу. В церк­ві свя­тої Трій­ці, поп­ри кот­ру пе­ре­хо­див, дя­ки гри­мі­ли хва­лу бо­жу. А нап­ро­тив церк­ви, на нуж­ден­нім дро­го­бицькім бру­ку, по­під му­ром, си­ді­ли ку­па­ми ріп­ни­ки в про­сяк­лих наф­тою со­роч­ках та по­дер­тих ках­та­нах, жду­чи, аж скін­читься хва­ла бо­жа, щоб від­так ру­ши­ти до Бо­рис­ла­ва. Де­які хрес­ти­ли­ся та шеп­та­ли «отче­наші», дру­гі д­рі­ма­ли на со­няч­ній спе­ці, ін­ші знов дер­жа­ли в ру­ках де­ся­тик­рей­ца­ро­ві хлі­бе­ня­та і ци­бу­лю і їли, ку­са­ючи з ці­ло­го, нек­ра­яно­го хлі­ба. Бе­недьо не за­дер­жу­вав­ся ко­ло церк­ви, не до­жи­давсь кін­ця хва­ли бо­жої. Бо хоть до Бо­рис­ла­ва з Дро­го­би­ча й не так-то да­ле­ко, усього милька не­ве­лич­ка, і хоть ро­бо­ти шу­ка­ти йо­му не бу­ло тре­ба так, як більшій час­ті отих ріп­ни­ків, то йо­му на­го­во­ри­ли, що в Бо­рис­ла­ві ду­же тяж­ко знай­ти по­меш­кан­ня, а йо­му хо­ті­ло­ся жи­ти десь поб­лизько «фаб­ри­ки», при кот­рій мав ро­би­ти; він по не­щас­нім уда­рі при зак­ла­ди­нах чув­ся ду­же сла­бий в но­гах і знав, що по бо­рис­лавськім неп­ро­си­ха­ючім бо­ло­ті да­ле­ко хо­ди­ти не змо­же. То­му-то Бе­недьо спі­шив до Бо­рис­ла­ва, що­би ви­най­ти со­бі ха­ту, по­ки ще нап­ли­не ба­га­то ро­бу­чо­го лю­ду та по­зай­має всі за­ка­мар­ки. Але йо­му тре­ба бу­ло най­ма­ти ха­ту на дов­ший час, хоть на мі­сяць; най­ти та­ку ха­ту бу­ло труд­ні­ше, бо в Бо­рис­ла­ві най­більша часть уся­ких нор най­мається пе­реп­ли­ва­ючо­му лю­дові на од­ну ніч,- се й най­ліп­ше вип­ла­чується жи­дам.

Але не­ма­ло зди­ву­вав­ся Бе­недьо, ко­ли, вий­шов­ши за міс­то, по­ба­чив, що як да­ле­ко тяг­ла­ся до­ро­га, всю­ди по ній мрі­ли куп­ки ріп­ни­ків, звільна пос­ту­па­ючи се­ред ту­ма­нів по­ро­ху. Ті не жда­ли кін­ця хва­ли бо­жої, а спі­шать, щоб за­лу­чи­ти де­яку ро­бо­ту. Хліб вид­но у кож­до­го в бруд­ній по­лот­ня­ній тор­бі; у де­яких з тор­би ви­су­ва­ли­ся зе­ле­ні пе­ра мо­ло­дої ци­бу­лі. Бе­недьо зра­зу об­ми­нав ті куп­ки і йшов сам. Але да­лі йо­му зро­би­ло­ся нуд­но і прик­ро йти са­мо­му. Сон­це жа­ри­ло за­пек­лу вже й по­пу­ка­ну зем­лю. Хоть уже не­за­дов­го май кін­чив­ся, то збіж­жя на по­лі ще ні­чим то­го не по­ка­зу­ва­ло. Вів­си, лед­ве зій­шов­ши, зав’яли без до­щу