Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

style="">- Ви, пев­но, всі з од­но­го се­ла, що поб­ра­ти­маєтесь,- ска­зав Бе­недьо, ди­ву­ючись, впро­чім, що ста­рі чо­ло­ві­ки поб­ра­ти­ма­лись з мо­ло­ди­ми, бо по се­лах зви­чай, що тілько ро­вес­ни­ки поб­ра­ти­ма­ються між со­бою.

- Ні, ми не з од­но­го се­ла,- від­по­вів Ба­са­раб,- а так, поб­ра­ти­маємось в ін­шім спо­со­бі. Впро­чім, сі­дай­те, бу­де­те ви­ді­ти. А як­би вам схо­ті­ло­ся, то мо­же­те й ви прис­та­ти до на­шо­го поб­ра­тимст­ва.

Бенедя ще дуж­че зди­ву­ва­ло те ви­яс­нен­ня. Він сів, не ка­жу­чи ні­чо­го і че­ка­ючи, що то з то­го бу­де.

- Побратиме Дер­ка­чу,- ска­зав Анд­русь Ба­са­раб до «кар­бо­во­го»,- по­ра нам узя­ти­ся до сво­го. Де твої па­ли­ці?

- Зараз ту бу­дуть,- від­по­вів Дер­кач, ви­біг до сі­ней і вніс від­там ці­лий обе­ре­мок тон­ких ліс­ко­вих па­лиць, зв’яза­них ужов­кою до­ку­пи. На кож­дій па­ли­ці вид­но бу­ло більші або мен­ші кар­би, один поп­ри один, так, як се роб­лять хлоп­ці, що па­суть гу­си і на па­лич­ці зна­чать со­бі кар­ба­ми, кілько у кот­ро­го гу­сят.

- Закарбуй на Ле­она то, що по­ві­дав Си­ни­ця,- ска­зав да­лі Ба­са­раб. В ха­ті між тим зро­би­ла­ся ти­ша. Всі по­сі­да­ли, де хто міг, і гля­ді­ли на Дер­ка­ча, кот­рий сів со­бі на при­піч­ку, по­ло­жив па­ли­ці ко­ло се­бе, вий­няв з-за ре­ме­ня ніж і, ви­до­був­ши од­ну па­ли­цю, ви­тяв на ній ще один карб до ба­га­то дру­гих, дав­ні­ших.

- Готово,- ска­зав Дер­кач, спов­нив­ши се і встро­мив­ши па­ли­цю знов у зв’язок.

- А те­пер, поб­ра­ти­ми мої ми­лі,- ска­зав Анд­русь,- роз­по­ві­дай­те за чер­гою, хто за сей тиж­день заз­нав, ви­дів або чув яку крив­ду-неп­рав­ду. Хто її зро­бив, ко­му і за що,- роз­по­ві­дай­те все, як пе­ред бо­гом, що­би, як на­пов­ниться мі­ра на­ших кривд­ни­ків, як прий­де наш час і наш суд, кож­до­му бу­ло від­мі­ре­но по прав­ді!

Хвилю ти­хо бу­ло піс­ля тої ві­доз­ви, да­лі за­го­во­рив ста­рий Ста­сю­ра:

- Прийде, ка­жеш, наш час і наш суд… Дай-то, бо­же, хоть я, ба­чу, не діж­ду то­го дня. Ну, але бо­дай ви, мо­лод­ші, діж­де­те… То вже що­би від­мі­ри­ти кож­до­му по прав­ді і спра­вед­ли­вос­ті, пос­лу­хай­те, що я чув і ви­дів се­го тиж­ня. Йосько Берг­ман, нас­тав­ник при тій ко­ша­рі, що я в ній роб­лю, знов се­го тиж­ня бив шти­рох ро­біт­ни­ків, а од­но­му бой­чу­ко­ві-ли­п’я­ро­ві ви­бив па­ли­цею два зу­би. Та й за що? За то­то, що бід­ний бой­чук, го­лод­ний та хо­ро­ви­тий, не міг двиг­ну­ти від­ра­зу пов­но­го ко­ша гли­ни!

- Карбуй, Дер­ка­чу! - ска­зав Анд­русь рів­ним і спо­кій­ним го­ло­сом, а тільки очі йо­го заб­ли­ща­ли­ся якимсь див­ним ог­нем.

- Тот бой­чук,- го­во­рив да­лі Ста­сю­ра,- ду­же доб­ра ду­ша, і я би був при­вів йо­го до «гос­по­ди», тілько що десь, вид­ко, зас­лаб, не був уже вчо­ра на ро­бо­ті.

- Приведи,- під­хо­пив Анд­русь.- Чим більше нас, тим бі­ль­ша на­ша си­ла, а ні­чо так не в’яже лю­дей до­ку­пи, як спільна нуж­да і спільна крив­да. А ко­ли си­ла на­ша бу­де дос­та­точ­на, то й суд наш бу­де близький,- чуєш, ста­рий?!

Старий кив­нув го­ло­вою і го­во­рив да­лі:

- А Мотьо Крум, ка­сієр, знов не доп­ла­тив усім ро­біт­ни­кам з на­шої ко­ша­ри по п’ять шус­ток за сей тиж­день і ще гро­зив кож­до­му, що на­же­не з ро­бо­ти, ко­ли пос­міє упо­ми­на­ти­ся. Го­во­рять, що ку­пує яму на Мраз­ни­ці і що му не ста­ва­ло 59 ринських, то му­сив се при най­близ­шій вип­ла­ті зде­р­ти з ро­біт­ни­ків.

Старий мов­чав хви­лю, по­ки Дер­кач ви­най­шов па­ли­цю Мо­тя Кру­ма і за­тяв на ній но­вий карб. Від­так го­во­рив да­лі:

- А от учо­ра йду поп­ри ши­нок Мош­ка Фін­ка. Слу­хаю, що за крик? Аж то два Фін­ко­ві си­ни при­тис­ли до ку­та яко­гось чо­ло­ві­ка, вже підс­тар­шо­го, та й так б’ють, так дю­га­ють ку­ла­ка­ми по­під реб­ра, що чо­ло­вік вже лиш хри­пить. Лед­во якось йо­го пус­ти­ли, не міг уже йти сам до­ро­гою, а як харк­нув - кров… Взяв я йо­го, ве­ду та й пи­таю, що за не­щас­тя, за що так ска­ту­ва­ли?.. «От бі­да моя»,- від­по­вів чо­ло­вік та й за­п­ла­кав. «От я,- ка­же,- че­рез тиж­день тро­ха за­дов­жив­ся у то­го прок­ля­то­го жи­дю­ги, га­дав, що діс­та­ну гро­ші та й вип­ла­чу. А ту прий­шла вип­ла­та, бац, ка­сієр ме­не чи за­був, чи що,- не чи­тає. Я стою, че­каю,- вже вип­ла­тив усім, а ме­не не кли­че. Я йно що пус­тив­ся йти до него, спи­та­ти, що то та­ке, а він шасть і замк­нув две­рі пе­ред но­сом. Що я гри­май, сту­кай, кри­чи,- про­па­ло. Ще від­так ви­па­ли слу­ги та й ме­не в пле­чі: «Що ти ту, пи­яку, бре­ве­рію, ро­биш!..» Пі­шов я... Зди­баю від­так ка­сієра на ули­ці і до него: «Чо­му ви ме­ні не вип­ла­ти­ли?» А той виз­ві­рив­ся на ме­не, а да­лі як не крик­не: «Ти, пи­яку який­сь, бу­деш ме­не на до­ро­зі на­пас­ту­ва­ти! Ти де був, як вип­ла­та бу­ла? Я те­бе ту не знаю, там до­по­ми­на­й­ся пла­ти, де й дру­гим пла­титься! Ну, а ни­ні ка­са за­пер­та». Я зго­лод­нів, іду до Мош­ка з’їсти де­що на­ борг, по­ки гро­ші діс­та­ну, а то­ті два вед­ме­ді, бог би їх по­бив, та до ме­не: «Пла­ти та й пла­ти за то­то, що-сь наб­рав!» Що я про­шу, прок­ли­на­юся, роз­по­ві­даю, яка річ,- та де! Як мя при­пер­ли до ку­та, то, адіть, тро­ха ду­шу з ті­ла не виг­на­ли!..»

- Карбуй, Дер­ка­чу, кар­буй! - ска­зав твер­дим, гріз­ним го­ло­сом Ба­са­раб, вис­лу­хав­ши з за­тис­ну­ти­ми зу­ба­ми сього опо­ві­дан­ня.- Бу­та­ють чим­раз дуж­че на­ші гно­би­те­лі - знак, що ка­ра вже ви­сить над ни­ми. Кар­буй, поб­ра­ти­ме, кар­буй жи­во!..

- Так-то, так,- го­во­рив да­лі Ста­сю­ра,- роз­бу­та­ли­ся на­ші кривд­ни­ки та й бу­та­ють, збит­ку­ються над ро­бу­чим на­ро­дом, бо що то,- доб­ре їм ся діє! І чим дов­ше гля­ди та слу­хай, тим більше бі­ди та крив­ди на­род­ної, тим більше у них ба­гатст­ва та дос­тат­ку От те­пер на­ро­ду до Бо­рис­ла­ва пре ви­ди­мо-не­ви­ди­мо, бо всю­ди по се­лах го­лод, по­су­ха, сла­бість. А й ту хі­ба ліп­ше? День по­за день ви­даю по за­ка­вул­ках сла­бих, го­лод­них, не­за­ріб­них лю­дей,- ле­жать і стог­нуть, і ждуть хі­ба тілько бо­жої лас­ки, бо людсько­го зми­лу­ван­ня вже дав­но пе­рес­та­ли жда­ти. Та й те­пер, адіть, пла­ту нам вмен­ши­ли і з кож­дим тиж­нем ури­ва­ють все більше,- го­ді вжи­ти з неї! Хліб чим­раз до­рож­ший, а ще як се­го ро­ку не за­ро­дить, то прий­де­ся нам усім ту ги­ну­ти. Отсе крив­да, кот­ру всі ми тер­пи­мо, кот­ра всіх нас глод­же до кос­ті, а на ко­го її за­кар­бу­ва­ти, я й сам не знаю!..

Старий ви­го­во­рив се жи­ві­шим, ніж зви­чай­но, го­ло­сом і з трем­тя­чи­ми від зру­шен­ня гу­ба­ми, а вис­ка­завшн, пог­ля­нув по всіх і зу­пи­нив свій пог­ляд на по­ну­рім ли­ці Анд­ру­ся