Ален Роб-Грійє - Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці

— Так, я трохи спізнилася, пробач. Я тобі поясню…

— Нема тут чого пояснювати. Я ж бачила — ти стояла з гарним хлопцем. А це Марі — дочка мого брата Жозефа і Жанни. Мене попросили привезти її з Амстердама до батьків.

Дівчина старанно зробила складний і дуже церемонний реверанс (такого, мабуть, років п'ятдесят чи сто тому навчали шляхетних дівчат). Я сказала:

«Добридень, Марі», — а Кароліна, як завжди багатослівна, провадила:

— Вона була на канікулах у тітки, ти її знаєш: це Жаннина сестра, що вийшла заміж за російського військового моряка. Я тобі вже розповідала про нього: його звуть Борис, коли його корабель заходив до Гааги, він попросив політичного притулку.

Розважливим тоном дорослої людини, вживаючи звороти, не притаманні дітям її віку, Марі прокоментувала:

— Насправді дядько Борис зовсім не політичний біженець. Він радянський агент, що під виглядом дисидента виконує місію, мета якої полягає в підбурюванні та дезорганізації працівників атомної промисловості.

— Ти сама до цього додумалася? — зі сміхом запитала я.

— Звичайно, сама, — впевнено відповіла Марі. — Я бачила в нього шпигунський номер, витатуюваний на лівому зап'ястку синім кольором. Він приховує його під шкіряним ремінцем, якого носить начебто для захисту сухожилля. Та це неправда, бо він ніколи не піднімає тягарів.

— Не слухай її, — сказала Кароліна. — Марі ввесь час вигадує абсурдні науково-фантастичні, шпигунські чи містичні історії. Теперішні діти читають багато фантастики.

В цю мить я помітила чоловіка, що стояв неподалік, у ніші вокзальної стіни, й дивився на нас із надзвичайною цікавістю. Мені спочатку здалося, що його увагу привертала саме Марі.

На вигляд чоловік мав років сорок чи трохи більше, його сірий костюм — трійка класичного крою — здавався старим, потертим, давно не прасованим, а сорочка й краватка — несвіжими, ніби він цілу ніч проспав сидячи в потязі.: В руках чоловік тримав чорну шкіряну валізку, яка чимось нагадувала лікарський саквояж.

Раптом я пригадала: це ж водій того жовтого таксі, що привіз мене на вокзал. Він викликав у мене таке гостре відчуття відрази, що я аж почервоніла.

Я відвела від нього погляд, та за якусь хвилину знову позирнула.

Він так само стояв і дивився в наш бік. Схоже, зацікавився Кароліною. Я, певне, забула сказати, що вона дуже гарна: висока, струнка, з коротким білявим волоссям і м'якими, хоча й трохи хлопчачими рисами обличчя. Дуже схожа на актрису Джейн Франк. Кароліною завжди цікавилися чоловіки будь-якого віку.

Мушу зізнатися ще ось у чому: всі кажуть, ніби ми з нею разюче схожі, і нас беруть за сестер, навіть близнючок. Часто друзі Кароліни зверталися до мене, вважаючи, що говорять із нею. Якось з нами трапилася дивна пригода…

Кароліна урвала ці мої думки.

— Що з тобою діється? — стурбовано мовила вона, придивляючись до мене. — Ти раптом так зблідла, ніби побачила страхіття.

Марі, розгадавши причину моєї схвильованості, голосно пояснила своїй тітоньці:

— Відтоді як ми вийшли з вагона, за нами стежить якийсь тип, отой, що стоїть під стіною, а в його валізці повно ножів. Це, звичайно, статевий збоченець, я відразу здогадалася.

— Говори тихіше, — пробурмотіла Кароліна, нахиляючись до дівчини й ніби розправляючи прим'яті складки її платтячка, — він може почути.

— Нехай чує, — відповіла Марі, не стишуючи голосу. — Для того він там і стоїть.

Вона несподівано показала йому язика, а тоді зобразила на обличчі янгольську усмішку. Кароліна безтурботно розсміялася й лише задля годиться зробила Марі зауваження.

Потім Кароліна сказала:

— Мабуть, Марі має рацію. Здається, цей тип їхав у нашому вагоні. Ввесь час стовбичив у коридорі. А помітила я його ще в Амстердамі.

Знову глянувши в бік підозрілого чоловіка з чорним саквояжиком, я ще дужче здивувалася, бо він дивився вже не на нас, а на якогось сліпця, що наближався до нього, постукуючи по асфальті ціпком з металевим наконечником..

Це був високий білявий хлопець років двадцяти — двадцяти п'яти, в елегантній куртці з тонкої кремової замші, з-під куртки виглядав яскраво-голубий светр. Масивні темні окуляри приховували його очі. Вів його за ліву руку хлопчик років дванадцяти.

Я на мить уявила собі, хоч це й було зовсім неймовірно, що знову прийшов Сімон Лекер, перебравшись у сліпого. Звичайно ж, придивившись краще, я пересвідчилася, що то не він; просто в Сімона були такі самі хода, одяг і і зачіска.

Підійшовши до типа в зім'ятому костюмі й з лікарським саквояжем, сліпий та його поводир зупинились. Але ніхто не виказав жодних ознак знайомства, не прохопився жодним словом чи рухом. Вони просто стояли один проти одного — та й годі.

Потім, повільно й незграбно, наче механічні ляльки, всі троє обернулися в наш бік. І знову завмерли, ніби покам'яніли, схожі на три статуї — білявий хлопець з напівсхованим за чорними окулярами обличчям, хлопчик ліворуч від нього й дивний чоловік у сірому м'ятому костюмі — праворуч.

Погляди всіх трьох були спрямовані на нас, навіть сліпий, я цього певна, дивився з-за своїх величезних окулярів. Худеньке обличчя хлопчика було дуже бліде, аж примарне. Неприємні риси сірого чоловічка закам'яніли в жаскому вищирі. Всі троє раптом здалися мені такими страшними, що я ладна була заволати, щоб прокинутися від моторошного сну.

І таки справді, мов у кошмарі, я безгучно закричала. Чому Кароліна мовчить? Чому не втрутиться Марі, щоб з легкістю дитини, яка не боїться старших, порушити ці чари? Чому вона не рухається, ніби теж зачарована?

Почуття небезпеки було таке сильне, що я мало не зомліла. Аби перебороти жах, спробувала зосередитися на чомусь іншому. Та на думку мені спадала тільки чудернацька розповідь Сімона, яку я чула від нього за годину чи дві перед тим.