Ален Роб-Грійє - Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці

новий приятель з дуже серйозним виразом пояснив, що коли я питиму тільки чорну каву, то осліпну, бо в мене блідо-зелені очі. Він, звичайно, скористався нагодою, щоб зробити традиційний комплімент про мій «таємничий погляд» і про «неземний блиск» моїх зіниць.

Я повинна була зустріти на Північному вокзалі подругу Кароліну, що мала приїхати амстердамським потягом. Вокзал був недалеко. Сімон, звичайно, захотів піти зі мною й до того ж пішки. Втім, я мала б написати: «Сімон вирішив, що ми підемо пішки», бо його схильність до фантазування дивним чином поєднувалася з владністю.

Ми перебували в чудовому настрої. Сімон примудрявся на ходу вигадувати найрізноманітніші історії про місця, якими ми проходили, і про перехожих, що нам зустрічалися. Але він повів мене якимсь непростим шляхом, якого й сам до ладу не знав, — то був безлюдний провулок, начебто найкоротша дорога до вокзалу.

Зрештою ми остаточно заблукали. Я боялася запізнитись і витівки Сімона вже не веселили мене. Тому з великою радістю зупинила таксі, несподівана поява якого в цьому глухому провулку здалася мені благословенням долі.

Перед тим, як попрощатися зі своїм невдатним провідником, який відмовився їхати зі мною, посилаючись на безглузді причини, я все ж призначила йому побачення наступного дня, причому під умисне безглуздим приводом, а саме: продовжити екскурсію цим похмурим районом, де не було жодної пам'ятки, й саме від місця, де ми тепер прощаємося, тобто з середини цього довгого прямого провулка з похиленими парканами й напівзруйнованими мурами, саме від он того вже наполовину розваленого будинку, що буде орієнтиром.

А що я побоювалась не знайти цього місця, то ми домовилися зустрітись: у бістро, де вже сьогодні були. Може, пиво там виявиться кращим, ніж кава з вершками.

Та водій таксі поспішав, твердячи, нібито машина заважає рухові; це було цілковитим безглуздям, бо там взагалі не було руху. Час прибуття потягу наближався, і ми з Сімоном швидко попрощалися. В останню хвилину він вигукнув номер телефону, на який йому можна дзвонити: 765–43–21.

Сівши до машини, старої й ще занедбанішої, ніж таксі в Нью-Йорку, я згадала, що кузов пофарбований у звичний для мене яскраво-жовтий колір, який, проте, вкрай рідко трапляється у Франції. Проте Сімона він тоді зовсім не здивував.

Потім, поміркувавши, я з подивом подумала: яким чином оте таксі опинилося на нашому шляху, адже таксисти не шукають пасажирів у безлюдних місцях; поява машини здавалася тепер більш ніж дивною, я не могла нічого зрозуміти…

Моє занепокоєння посилилося, коли я помітила, що водій повернув дзеркальце над лобовим склом таким чином, щоб спостерігати за мною, а не за дорогою позаду. Коли в тому прямокутному дзеркальці я перехопила його погляд, водій навіть не відвернув очей. Його обличчя було важке й несиметричне. А вираз здався лиховісним.

Збентежена поглядом його глибоко посаджених чорних очей, яких він не зводив з мене (невже настільки добре знає цей лабіринт провулків, що може так швидко їхати, майже не дивлячись на дорогу?), я запитала, чи далеко до Північного вокзалу. Його рот скривився в жахливому тику, що міг бути вимушеною усмішкою, і він повільно відповів:

— Не турбуйтеся, скоро доїдемо.

Це просте речення він майже прогарчав. Людина полохлива вже давно і б перелякалась. Я також занепокоїлася, та відразу дорікнула собі за надмірну підозріливість: певно, це мені передалась гарячкова уява Сімона.

Коли ми з Сімоном прощались, я вважала, що Північний вокзал десь зовсім поряд. Проте таксі вже досить довго їхало вулицями, яких я не впізнавала і які нагадували віддалену околицю.

Потім таксі раптом звернуло за ріг, і ми опинилися перед знайомою всім будівлею Північного вокзалу. Біля тротуару, там, де таксі зупиняються, щоб висадити пасажирів, мене чекав Сімон.

Він церемонно відчинив дверцята й, мабуть, сам заплатив водієві, бо той миттю поїхав геть на великій швидкості. Коли ж це Сімон устиг розрахуватися з ним?..

Втім, я була геть ошелешена несподіваною появою Сімона. Він щиро всміхався, мов дитина, якій удався жарт. Я запитала, як він тут опинився.

— Йшов навпростець, — відповів він.

— Пішки?

— Звичайно. Я чекаю вже хвилин десять.

— Не може бути!

— Але це так. Ви витратили неймовірно багато часу, щоб подолати таку коротку відстань. Тепер ви вгавили й потяг, і свою подругу.

На жаль, це була правда. Я спізнилася майже на десять хвилин і вже не знала, як розшукати Кароліну. Піти до виходу з тієї платформи, куди прибув поїзд?

— Якщо хочете знати мою думку, — мовив Сімон, — водій навмисне вас катав, аби більше накрутити. Ви так затрималися, аж я вже був подумав, що взагалі не приїдете: жовті таксі завжди використовують для викрадень, це вже стало традицією. Надалі будьте обережніші: так у Парижі щодня щезає добрий десяток гарних дівчат. Решту свого короткого життя вони проведуть у розкішних будинках розпусти Бейрута, Макао чи Буенос-Айреса. Минулого місяця саме викрили… — Раптом, ніби згадавши про щось нагальне, Сімон урвав, не закінчивши своєї чергової вигадки, і швидко сказав: — Даруйте, мені треба йти. Я й так забарився… Отже, до завтра.

Він промовив ті слова тихим таємничим голосом, ніби не хотів, щоб їх почув якийсь випадковий шпигун. Я відповіла «До завтра!», а він бігом зник у натовпі.

Я обернулася в бік платформи й побачила Кароліну, яка, широко всміхаючись, йшла просто до мене. На мій подив, вона тримала за руку дуже гарну біляву дівчинку років семи чи восьми.

У правій руці Кароліна несла валізу, тож відпустила руку дівчинки, щоб помахати мені. через голови численних перехожих гукнула:

— Бач, як ти мене зустрічаєш! Забула про все через того хлопця!

Вона підбігла і обняла мене як завжди, не стримуючи емоцій. Дівчинка дивилася на нас, як скромна й вихована людина, яку ще не відрекомендували.

Я сказала Кароліні: