Юрій Анатолійович Пономаренко - Чинність і дія кримінального закону в часі

Кримінальний закон починає своє існування з моменту набуття ним чинності[182], яке в правознавчій літературі називається завершальною стадією законодавчого процесу[183], що відбувається поза Парламентом і здійснюється Президентом України[184]. Відповідно до частини 2 статті 94 КК України, Президент України, отримавши від Голови Верховної Ради України прийнятий Парламентом закон, “протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його…”. Відповідно до частини 5 цієї ж статті “закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування”. Останній припис фактично повторений законодавцем у частині 1 статті 4 КК України стосовно порядку набуття чинності кримінальними законами. В ній встановлюється, що “Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування”.

Таким чином, відповідно до положень Конституції України та КК України, для того, щоб кримінальний закон набув чинності, повинна мати місце сукупність двох обставин. По-перше, такий закон повинен бути офіційно оприлюднений, по-друге, з моменту офіційного оприлюднення повинен сплинути певний строк, визначений Конституцією України або самим законом. Тільки за дотримання цих двох умов закон набуде чинності. І навпаки, у разі відсутності (порушення, не дотримання) хоча б однієї з них, прийнятий Верховною Радою України закон не можна вважати чинним. Сказане зумовлює необхідність окремого дослідження кожної з двох обов’язкових умов набуття чинності кримінальним законом.

Отже, першою такою умовою є офіційне оприлюднення прийнятого Верховною Радою України закону, яке, відповідно до Конституції України, здійснюється Президентом України. Необхідність дотримання цієї умови набуття законами чинності є визначним досягненням розвинутих демократій. У сучасному розумінні вона з’явилася у період формування ліберально-демократичної парадигми права, яка протистояла середньовічним юридичним канонам, що допускали застосування невідомих суспільству законів[185]. Її обстоювали і аргументували у своїх трудах визначні мислителі ще XVІІІ-XІX століть. Зокрема Г.В.Ф. Гегель писав: “право торкається свободи – найбільш достойного і найбільш священного в людині, і вона сама, оскільки воно для неї обов’язкове, повинна знати його”[186]. Отже, робив він висновок, “зобов’язання кожного відносно закону містить у собі … необхідність того, щоб закони були доведені до загального відома”[187]. З огляду на те, що кримінальні закони встановлюють можливість найбільш сурового обмеження прав людини, а в сфері кримінального права протиріччя інтересів особи та держави набуває найбільшої гостроти, визначні юристи-гуманісти минулого часто спеціально акцентували на обов’язковості оприлюднення саме кримінальних законів. Так, на необхідність визначення злочинів та покарань лише відомими населенню законами неодноразово вказував Ш.Л. Монтеск’є[188], а Є. Бентам прямо називав недійсним покарання, призначене хоча й на підставі закону, але такого, що належним чином не доведений до відома осіб, щодо яких він повинен діяти[189].

Декларуючи свою відданість ідеалам права та демократії, і Конституція України встановлює, що закони повинні бути доведені до відома населення у встановленому законом порядку (частина 2 статті 57) і що не доведений до відома населення закон є не чинним (частина 3 тієї ж статті). Загальні положення про порядок оприлюднення законів України та набуття ними чинності сформульовані, як вже відзначалося вище, у частині 4 статті 94 Конституції України та частина 1 статті 4 КК України. Відповідно до обох названих правових приписів закон набирає чинності “через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування”. Перше, що звертає на себе увагу в такій формулі, це використання в ній двох різних, але схожих термінів: “оприлюднення” і “опублікування”. Чи є вони тотожними між собою?

На думку А.З. Георгіци – ні. Він вважає, що “оприлюднення закону означає офіційне доведення його до відома населення, яке може проводитися за допомогою різних засобів – шляхом опублікування, обнародування по телебаченню, радіо, передачі по каналах зв’язку, безпосереднього направлення виконавцям та зацікавленим суб’єктам і т.п. Опублікування – це один із сучасних засобів оголошення закону, акт його офіціалізації і надання публічного характеру”[190]. Близькою є позиція А.С. Піголкіна, який також вважає, що офіційне опублікування (разом з оголошенням по радіо та телеграфу та вивішуванням тексту закону в людних місцях) є однією з форм його оприлюднення (обнародування), яке, однак, є офіційним