Давид Гроссман - З ким би побігати

далі вдавала натхнення. — Я певна, що він знає твоїх хмирів. Через годинку він загляне до них з парою десятків стволів і без зайвого шухеру витягне його тобі звідти.

— Ні, Леє!

— Та дехто тільки й чекає, аби я у них чого попросила, — сказала Лея, похмуро дивлячись собі під ноги.

Тамар обійняла її, пригорнулася.

— Яке у тебе серце величезне, — тихо промовила вона.

— Справді? — перепитала Лея придавленим голосом. — Зате цицьок майже нема.

Вона обхопила маленьке, худе тільце. Жалісно торкнулася гострих, виступаючих лопаток. Вони надовго завмерли, обнявшись. Тамар думала, що це останні обійми перед тим, як вона вирушить у дорогу, а Лея щосили старалася, щоб ці останні обійми були особливо міцними і добрими, материнськими і в той же час батьківськими.

— Ти тільки бережи себе, — майже безгучно пробурмотіла вона. — А то там, я ж бо знаю, ніхто тебе не берегтиме.

Тамар зупинилася за два кроки від перехрестя. З-за рогу останнього будинку в провулку вона кинула на вулицю боязкий, недружній погляд. Оглянула поле своєї діяльності й відчула, що їй бракує сил ступити на нього. Вона була схожа на акторку чи співачку, яка за хвилину до прем’єри злякано виглядає крізь дірочку в завісі, намагаючись угадати, що чекає її цього вечора, поруч з ними.

Раптом самотність, і страх, і жаль до себе ринули на неї, і, всупереч усім своїм ретельно розробленим планам, Тамар піднялася в автобус і в такому от вигляді — без волосся, в комбінезоні, серед білого дня — проїхала кілька зупинок і увійшла у двір власного будинку, молячись, аби ніхто із сусідів її не побачив, аби не здибалася садівниця чи хтось іще, хоча знала, що навіть коли її й побачать, то не впізнають.

І лише відхиливши хвіртку, Тамар відчула, як повітря згустилося в грудку життя — у велику грудку радості і любові, вкриту золотистою шерстю, згустилося і кинулося їй назустріч. Великий, гарячий і шорсткий язик раз чи двічі пройшовся по її обличчю. Мить здивування, легкого замішання... але яка полегкість, справжнє відчуття порятунку! Собаці було байдуже до змін у її зовнішності.

— Ходімо, Дінуль, я не впораюся сама...

— Одного разу, — почала Теодора, — жив-був...

І розсміялася, бо Асаф аж рота роззявив, зачарований її інтонаціями бувалої оповідачки казок. Вона вмостилася зручніше, посмоктала кружальце лимона, щоб освіжити горло, і складно, не зупиняючись, з виразними жестами і з блиском в очах, повідала історію свого серця, історію про себе, про острів Ліксос і про Тамар.

Одного разу, десь рік тому, в одну з неділь, коли Теодора тішилася полуденним відпочинком, вона раптом здригнулася всім тілом від жахливих звуків, що гримнули просто навпроти її вікна і складалися з виску та скрипу, але поступово очистилися й перетворилися на живий дівчачий голос, який благав її підійти до вікна.

Тобто він благав не її саму, а «всечесного пана ченця, котрий мешкає в башті».

Теодора підійшла до вікна, повитого бугенвілією, і побачила, що за огорожею монастиря, у центрі шкільного подвір’я, стоїть бочка. А на бочці — мініатюрна дівчинка з чорним кучерявим волоссям, і в руках у неї мегафон.

— Дорогий ченцю! — ввічливо почала дівчинка й, осікшись, замовкла, коли зрозуміла, що зморшкувате обличчя у вікні належить жінці. — Дорога чернице, — із сумнівом поправилася вона. — Я хочу розповісти вам казку, яку ви, можливо, знаєте.

І тоді Теодора згадала, що бачила цю дівчинку тиждень тому — на розкішній смоківниці, гордості монастирського саду. Дівчинка щось записувала у грубий зошит і неуважно поглинала одну за одною смокви. І Теодора, давно підготовлена до подібних речей, направила тоді на ласійку крадених фруктів свою зброю — рогатку, за допомогою якої розполохувала пташок, і стрельнула абрикосовою кісточкою.

І влучила. У першу мить Теодора сповнилася гордості. Ще одне підтвердження, що мистецтво стрільби з рогатки не забуте — вона опанувала його в дитинстві, на рідному острові, коли їх із сестрами відправляли стерегти виноградники від ворон-грабіжниць. Пролунав крик, повний переляку і болю, — кісточка попала дівчинці в шию. Та вхопилася рукою за уражене місце, втратила рівновагу і, ламаючи гілля, полетіла вниз, де глухо гепнулася об землю. Та мить стала для Теодори миттю найглибшого каяття. Вона хотіла кинутися на допомогу, і від щирого серця вибачитися за скоєне, і благати, щоб дівчинка з подружками припинила нарешті розграбовувати її дерево. Але, будучи довічним в’язнем своєї обителі, Теодора не рушила з місця і сповна скуштувала покарання, змусивши себе дивитися, як дівчинка повільно підводиться, кидає в її бік лютий погляд, повертається до неї спиною і, раптовим рухом спустивши штани, посилає їй білошкірий спалах сідниць.

— Було колись у далекій країні маленьке сільце, і поруч з ним жив-був один велетень, — говорила дівчинка в мегафон тиждень по тому після цієї сумної пригоди.

Черниця здивовано слухала, і серце її переповнювалося дивною радістю від того, що дівчинка повернулася.

— У велетня був великий сад, а в ньому — безліч фруктових дерев. Були там абрикосові і грушеві дерева, персики і гуаява, смокви, вишні і лимони.

Теодора окинула поглядом свої дерева. Голос дівчинки їй сподобався. У ньому не було ніякої ворожості, навпаки, у тоні чулося запрошення до розмови, і Теодора миттю це вловила. Але не тільки запрошення до розмови — дівчинка зверталася до неї так, ніби розповідала казку маленькій дитині, і м’який спокійний голос досягав аж глибин пам’яті черниці.