Давид Гроссман - З ким би побігати

пробурмотіла Лея, — якби тільки був у мене мужик, схопив би таку бидлятину за петельки та й викинув його к’їбенімат[11]. Який-небудь Брюс Вілліс...

— Або Нік Нолте, — розсміялася Тамар.

— Але щоб усередині м’який був! — зажадала Лея. — І щоб милий!

— Одне слово, Х’ю Ґрант, — підсумувала Тамар. — Щоб кохав тебе і пестив.

— Ні, цьому я не вірю. Хлюст. Ти теж таких остерігайся. Знаю, є у тебе до них слабкість. — Лея розсміялася, і у Тамар відлягло від серця. — Мені потрібний Сталлоне, фарширований усередині Гарві Кейтелем!

— Такого не існує, — зітхнула Тамар.

— Мусить існувати, — заперечила Лея. — До речі, тобі теж такий стане у пригоді.

— Мені? Мені зараз не до цього.

Будь-яка думка про кохання, про близькість була дуже небезпечна. Дивлячись на Тамар, Лея думала: «Навіщо вона це з собою робить? Навіщо вона себе так занапащає, адже зовсім ще дівчатко». І тут мало не підскочила. Господи! Їй же на цьому тижні шістнадцять! Лея швидко підрахувала — точно, на цьому тижні... І вона буде одна-однісінька, на вулиці, хіба ж можна... Лея відкрила була рот, але з кухні вигулькнув Ціон з десертом, і вона випалила:

— Чого це стиць-гриць? Виходьте всі, як на параді.

— На честь Тамар, — реготнув Ціон.

Тамар смакувала медово-лавандове морозиво, шкодуючи, що не може нагромадити де-небудь у тілі запасів усієї цієї смакоти, щоб харчуватися ними протягом найближчого місяця. Вона вилизала все до крапельки під неуважним поглядом Леї.

— Ну ж бо, подивимося, чи все я зрозуміла, — сказала Лея. — Коли ти вибираєшся на вулицю?

— Просто зараз. — Тамар зіщулилась. — Пора.

— Та ну? — Лея не змогла стримати важкого зітхання. — А коли ти мені подзвониш?

— Найперше, запам’ятай: весь цей місяць я нікому не дзвонитиму. — Тамар відчувала, як нігті впиваються в долоні. — А через місяць, десь у середині серпня, — це залежить від мого стану, — якщо все піде нормально, я подзвоню і попрошу тебе приїхати твоїм «фольксвагеном».

— І куди я тебе одвезу?

Легкий усміх перебіг обличчям Тамар:

— Коли до цього дійде, я тобі скажу.

— Ну ти даєш! — Лея похитала головою, подумавши: швидше б уже все закінчилось і до неї повернулася колишня, справжня Тамар.

Вони встали і пройшли на кухню. Тамар подякувала усім за особливий обід, розцілувалася з кухарями, підсобними робітниками та офіціантами. Лея запропонувала підняти тост за здоров’я Тамар, за успіх її далекої поїздки. Випили. На Тамар усі поглядали з побоюванням. Вона мала вигляд не такий, як мають перед приємними мандрами. Вона мала вигляд немов перед операцією.

Тамар, у якої від вина макітрилося в голові, вдивлялася в тісну, у клубах пари кухню, в обличчя навколо неї і думала про ті години, що їх вона провела тут, згадувала руки, аж по лікті занурені в посічену петрушку або коли вони набивають виноградне листя рисом, кедровими горішками і м’ясом. Два роки тому, в чотирнадцять літ, вона надумалася кинути школу й піти в підмайстри до Леї. Лея погодилась, і Тамар пропрацювала тут кілька тижнів, поки її батько не довідався, що вона не ходить у школу. Він заявився тоді сюди і розкричався, що приведе інспектора з міністерства праці, якщо Тамар хоч раз ще переступить поріг цього ресторану. Зараз вона майже сумувала за тією ганебною сценою. Як би їй хотілося знову побачити батька таким рішучим і агресивним. Вона повернулася до ненависних занять і зустрічалася з Леєю тільки у неї вдома, приходячи, аби побавитися з маленькою Ноа, проте кулінарну ідею з голови не викинула. Адже й так, думала Тамар, на іншу кар’єру тепер особливо розраховувати не доводиться.

Лея провела її на вулицю. У провулку ніжно пахло жасмином. Мимо, похитуючись і хихикаючи, пройшла обійнявшись парочка. Тамар і Лея скинулися поглядами, знизали плечима. Лея колись пояснила, що в кожній парі є своя таємниця, зрозуміла тільки двом, а коли таємниці немає, то ця пара — зовсім не пара.

— Чуєш, Тамі-мамі, — почала Лея, — не знаю вже, як це тобі сказати, але ти все-таки не сердься, добре?

— Спершу послухаємо, — відповіла Тамар.

Лея схрестила руки на грудях:

— Якщо хочеш, я могла б позбавити тебе всього цього балагана, зажди, дай мені договорити до кінця...

Тамар скинула бровами, але промовчала, хоча й знала наперед, що скаже Лея.

— Дивись, один мій дзвінок декому, хто мене ще пам’ятає з того часу, з тих самих деньків... Для мене це не проблема.

Тамар підвела руку, щоб урвати її. Вона знала, що пережила Лея, чого їй коштувало вирватися з того світу, забути все, до чого вона була така прив’язана: і людей, і все це зілля. Знала вона й інше — одного разу Лея проговорилася, що будь-яке діткнення до того світу здатне знову збити її з пуття.

— Ні! — відрізала Тамар, глибоко зворушена цією пропозицією.

— Я тільки дзвякну декому. — Лея й