В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

Послав пан челядь шукати ліщини і заспокоївся.

А Самко, підслухавши оте, поліз тихенько назад, потім встав і пішов шукати Марка.

Марко вже зрізав осику і, сидячи, обчухрував гілля. Вийшла така довжелезна дрючина, хоч куди, але й важка, що тільки Маркові нею орудувати. Зрізав Самко й собі путню дрючину, ще й з карлючкою на кінці.

Розтлумачив Самко Маркові пошепки, що треба йому буде робити, і коли той зрозумів гаразд, то вийшли на дорогу, поскладали свої сакви на примітному місці, а самі, ідучи в затінку, наближалися обережно до вогнища. Підійшовши ближче, полізли рачки в кущі, і дрючки свої потягли за собою. Сіли за кущем, неподалік вогнища і причаїлися.

Принесли прислужники ліщини, поскидали з плечей рушниці, щоб не заважали, та почали щось робити біля берлина. Пан з панею сиділи, як і раніше, біля вогню та щось їли.

– А чи швидко ви там? – гукнув нетерпляче пан до челядинців. Але вони не встигли нічого відповісти, бо почулося щось страшне.

У ту саму мить Самко занявкав, мов кіт, що йому хтось крутнув хвоста. Заревів несамовито Марко в кущах, і так гучно та товсто, що затремтіли коні, шарпнулися і вмить, одірвавшись з поводів, шалено побігли по дорозі.

– Ведмідь! Ведмідь! Рятуйте! – загаласали прислужники і кинулися врозтіч куди хто, тільки в кущах зашелестіло.

Один прислужник було кинувся до панів, щоб їх рятувати, але в ту хвилину щось свиснуло в повітрі і впало на вогонь, просто на середину, що аж земля загупотіла навкруги, а з огнища на всі боки полетіли роєм іскри. То Марко вдарив по огнищі своїм дрючком. Злякався прислужник і, рачкуючи, зник у кущах.

А пани спершу мов остовпіли, потім пан схопився з місця, хотів тікати, але де не взялася під його ногами палиця з ковінькою, – перечепився він і впав, мов закляклий, уже не ворушився. Закричала несамовито пані, і, піднявши з переляку високо спідницю, теж хотіла тікати, але її теж перечепила ковінька, і жінка, ойкнувши, впала непритомна.

Вибігли з кущів бурсаки. Марко побіг до пана, схопив його однією рукою за ноги, а другою за руки і перекинув собі через голову, наче надів хомута та й сів отак долі. А Самко взяв гілля, що принесли тоді прислужники, швидко обчухрав, і, підійшовши до пана, що висів бубликом на Марковій шиї, задубив панові кунтуша та й ну шмагати гнучкою різкою.

Кричить пан та не поворухнеться в міцних Маркових руках. А Самко періщить його рукою та приказує:

– Шестеро били двох! З твого наказу! Кожний по десять! Шістдесят! Май назад! Один, два, три, чотири, – почав лічити Самко. Налічив до півсотні і покинув, бо спершу пан кричав, потім стогнав, а далі й замовк.

– Ну, буде, Марку, з його. Кинь його, бо він вже смердить, немов той тхір, – сказав Самко й сплюнув.

Скинув Марко з себе пана і теж плюнув. Подивилися бурсаки навкруги, не чути, щоб хто й голос подав. Узяли вони свої сакви та, поминувши берлину, пішли собі далі. До речі зійшов місяць, видно добре йти.

– Дякувати Старому, що навчив нас, як треба з панами поводитися. Може, воно трохи й не так, та на перший раз добре буде. Ласого потроху. А там далі побачимо, – говорив ідучи Самко.

Марко не казав йому на те нічого, мабуть погоджувався мовчки.

Коли вони пройшли вже багатенько, кінчилася дорога лісом, починалося чисте поле. Пішли ще далі й зупинилися, бо дорога розходилася на дві. Хтозна, по якій з них іти. Порішили одійти в бік від дороги і заночувати в полі. Пішли. Аж неподалік щось заманячило. Підійшли ближче, – копиці сіна. Виходило, десь повинно бути неподалік житло. Та вже нема чого шукати його вночі. Злізли на копицю, виробили кубло й полягали.

Марко заснув одразу, як тільки ліг. А Самко, поклавши біля себе пістоля, не спав ще довго, дивився вгору на ясні зорі та іноді підводив голову й прислухався. Тихо було навкруги, тільки десь далеко в лісі кричав пугач. Аж ось десь загавкали собаки, затупотіли коні, хтось десь когось гукав, а далі почувся людський гомін. Підвів Самко голову і почав прислухатися та придивлятися в той бік, де чувся гомін. Придивившись він побачив, що на дорозі замайоріли освітлені місяцем постаті вершників, а побіля них юрба людей; вони прямували до лісу.

«Мабуть, панські прислужники, що повтікали тоді налякані, а оце вони надибали житло, сколотили людей та ведуть їх рятувати панів, – подумав Самко. – Треба бути нам на сторожі і одному не спати». А проте, що буде. Нікому й на розум не прийде шукати їх отут, у копиці сіна. Ранок покаже, що робити, а одпочити треба, аби не заспати довго. Коли б тільки завтра розпитати когось про шлях на Чернігів. Треба буде поспішати, щоб розшукати отого одноокого козака та рушити на Січ.

Холодний ранковий вітрець збудив Самка. Заворушився він, хотів залізти глибше в сіно, та згадав, де ще він, згадав про вечірню подію в лісі і подумав, що залежуватися отут небезпечно. Підвівся, глянув навкруги. Надворі світало.

Розбуркав Марка. Той устав без клопоту, чухмариться та як позіхне, аж луна пішла.

– Заткни рота, анциболе! Це тобі не на сіннику в Братському і не серед розбійників, а поблизу житла та ще може неподалік й від