В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

У ту хвилину знову почулося тупотіння кінських ніг, на дорозі з’явилося троє вершників.

Злякався Самко, смикнув Марка за коміра, щоб той прихилився, а то бува побачать оті, що вони повистромляли голови з копиці, то буде лихо. Може оті вершники шукають їх. Треба стерегтися, щоб не вскочити.

– А погана буде справа, Марку, коли ми зустрінемося ще з отими панами та їхніми прислужниками. Учора ми їх налякали та всипали панові, а сьогодні коли б знову вони нас не здибали та не дали нам хльосту. Ще нічого, як тільки наб’ють, а як, бува, закатують назовсім. У пана, мабуть, ще добре свербить. Вже він, мабуть не подарував би нам свого. Що ж його робити? Таке, що хоч сиди та не вилазь. Отож недурно казав Старий, що з панами не треба панькатися, а коли впіймав, то й кінчай. А ми, бачиш, залишили їх на своє лихо. Коли б знати, що вони вже проїхали, то й байдуже б, а то ми рушимо, а вони нас доженуть. А тут уже почалося поле, нема, де сховатися, коли гнатимуться вершники... – казав Самко.

Марко мовчав та тільки кліпав злякано очима.

– Еврика! Як було каже наш домінус ректор, коли впіймав якого ритора з люлькою в зубах, – промовив радісно Самко. – І що то воно за голова отой Старий. Казав, що наша одежа нам здасться. Так він тобі мов знав. Добувай лиш, Марку, наші кути й підкапки. Передягнемося на святих, то нас тоді й чорт не пізнає, – говорив весело Самко.

Вони швидко передяглися, а одежу, що дали їм розбійники, поховали в сакви. Розкуйовдили свої патли, щоб стирчали на всі боки, одягли сакви, взяли палиці, вилізли з копиці, вийшли на дорогу та й рушили помалу, мов смиренні ченці.

Уже зовсім розвиднилося, з-за лісу з’явилося сонце.

– А повернімо, Марку, на оцю дорогу, що мало вкочена, мабуть, вона до села. Учора десь гавкотіли собаки, – сказав Самко і вгадав.

Дорога завернула на гору, а коли вони зійшли, побачили під горою невеличке село, вкрите садками, так що вночі його можна було поминути й не знайти, що воно отут є. Ось і стежка навпростець. Пішли стежкою, облямованою оксамитним рясним шпоришем.

Ось перша крайня хата на горбочку, та біля хати нічого – ні комори, ні повітки; видно, що живе бідаха-господар. Та й далі теж такі двори голі, не видно притулку для худоби, мабуть не мають її тутешні люди. Де-не-де маячить невеличкий стіжок соломи у дворі та й усе.

Підійшли бурсаки до воріт, аж вибіг з-за рогу хати собака, облізлий вкрай, видно ребра, мов щаблі. Загавкав люто та голосу нема, тільки харчить, а гавкати треба.

Вийшов з хати дідок, старий сивезний, в дранті з полотна, а проте обличчя поголене, сиві довгі вуса звисли аж до коміра. Підійшов ближче, одігнав собаку.

Суворе обличчя в діда і разом виснажене, кістки з-під дрантя випинаються не згірше, як у його собаки.

– Бог дасть. Нема в мене нічого, – промовив дід хрипливим голосом.

– Та ми, дідусю, і не просимо, – сказав Самко. – Ми не ченці, а школярі-бурсаки.

– Школярі? – перепитав трохи лагідніше дід. – А школярам, то й зовсім нема чого в мене взяти. Школярі хапкі на руки, та мені нестрашно. З голого, як із святого.

Почав Самко розпитувати діда про шлях на Чернігів. Каже дід, що вже недалеко. Запрошує, щоб зайшли у двір та одпочили на призьбі, коли хочуть, бо в хаті душно.

Посідали на призьбі. Помітив Самко, що в діда бракує одного вуха, а на руці – трьох пальців. Чи не був часом він у Січі? Та він і схожий на колишнього січовика. Треба з ним побалакати трохи, бо питати зразу незручно.

Витяг Марко свою люльку, запалив; так дід аж затрусився, коли потягнув носом запашний дим з добрячого тютюну.

– Ой, тютюн у вас, паничу! Либонь дуже добрий? – запитав він і витяг з кишені свою люльку.

Догадливий на добре, Марко витяг із сакви півпапуші тютюну.

– Оце вам, закурюйте, – дав він дідові тютюн.

Одмовляється дід, не хоче брати. Він тільки хотів на люльку, а це йому багато дуже. Та вже коли Самко сказав, щоб дід брав, то він, радіючи, сховав собі за пазуху.

– Гей, давненько я палив отакий тютюнець. Ще як був колись у Січі, то добували козаки отакого в Туреччині, – говорив дід, плямкаючи ласо люлькою.

– У Січі були? – запитав Самко.

– Еге ж, у самісінькій Січі, – одповів дід.

Розбалакався сивий орел. Розповідав бурсакам про те, як він був у Січі за гармаша. Та не в оцій Січі, що зараз є, а в старій, справжній Січі. Прізвище дідове – Хмара Василь, а скільки йому років – не знає, мабуть, ще нема сотні, а немов, оте було недавно, коли збурено стару Січ. Багато про неї розповів дід бурсакам. Багато цікавого, та радісного мало. Не було правди й серед волі в Січі. Ось він старий каліка тепер нікому не потрібний. А коли б він був із старшого товариства, був полковником, чи там сотником, то доживав би свій вік у келії Межигірського спаса; дав би ченцям золота на посаг, то йому одчинили б вони святу браму, а без грошей і до