В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

пани й прислужники, побачивши, що несподівано з’явилися двоє якихсь людей. Пані аж перехрестилася зненацька.

А Марко поклав долі свою патерицю й сакву, підійшов до того дуба, підліз під нього біля окоренка, підпер його спиною і, лізучи рачки, – звернув його набік з дороги, так що можна проїхати.

Подивувався мовчки пан, похитав докірливо головою в бік челяді, а потім поліз у берлин. Посідали вершники на коней.

Аж ось насмілився Самко, підійшов до берлина.

– А скажіть, пане, чи далеко ще воно до Чернігова? – запитав пана, щоб той хоч це сказав замість подяки.

Глянув на нього пан, зчервонів од гніву, одвернувся й гукнув, щоб рушали. А потім підкликав до себе одного з вершників і щось йому сказав тихо. Берлин рушив.

Самко стояв, думаючи і не знаючи, чого так розгнівався на нього пан. Але думати йому довго не довелося, бо як тільки рушив берлин, до Самка й Марка підскочили на конях вершники і почали їх періщити в шість гарапників разом.

Здивовані спершу, а потім злякані, бурсаки угиналися тільки, як оті їх били, забули навіть про те, що треба боронитися. Чув тільки Самко, як реготав у берлині пан та дзвінко сміялася пані.

Постьобали вершники бурсаків та й побігли наздоганяти берлин, що незабаром зник за закрутом. Побачивши, що вже нікого нема, глянули Самко й Марко один на одного і посідали край дороги.

– Отаке воно, Марку... – промовив Самко, втираючи з губи кров, куди його поцілив гарапник.

– Еге ж... – сказав Марко, чухаючи спину.

– Заробив ти золотого, і я вкупі з тобою. Бодай би отак не заробляти.

– Еге ж...

– Було б ото нам ховатися мерщій у ліс.

– Авжеж.

– Ну, а йти треба, – сказав Самко, встаючи. – Отож радив тобі Старий, щоб ти не вихвалявся силою. А проте, це нам буде наука. Виходить, не рятуй пана, хоч нехай він і потопає.

Марко нічого більше не одповідав, а, ідучи позад Самка, мовчав та сопів носом.

Подяка за ласку

Ще чимало верстов пройшли бурсаки дорогою, що тяглася весь час лісом. Уже почало смеркати. Хотіли хлопці звернути з дороги та заночувати в кущах, коли поперед їх у далечині блиснув вогонь. Зраділи вони, думаючи, що оце вже натрапили на якесь житло. Хоч уже їм не страшно тепер самим у лісі, а проте краще, коли поблизу люди.

Ідуть вони, а вогонь то зникне, то знову з’явиться, неначе дратує. Ось уже він неподалік. Тільки це не житло, а горить вогнище збоку біля дороги. То ще краще, аби люди. Та он і люди. Але ж які люди? Що ж це воно таке?

Бурсаки раптом зупинилися. Як же вони здивувались, коли побачили серед дороги неподалік від вогнища знайомий берлин розпряжений, а біля нього – коней. Коло вогню сиділо двоє людей, а решта метушилася.

– Це, Марку, оті, що частували нас хтозна, за що, – промовив тихо Самко.

Злякався Марко, затремтів та хотів було вже тікати в кущі.

– Стій, боягузе!.. – прошепотів Самко. – Ходімо трохи ближче та роздивимося, чи то справді вони.

Закрутив Марко головою, став і ні з місця.

– Ну, тоді я піду сам, щоб мене ще раз набили, – сказав Самко.

– Тоді нехай уже й мене, – погодився сумно Марко.

– Ні, Марку, не треба, щоб вони ще раз нас набили. Це не мудра штука, а до того й не смачна. Ось дай-бо мені трохи подумати, – сказав Самко і, сівши край дороги, почав думати.

Сів і Марко біля нього, поглядаючи не дуже весело в той бік, де горів вогонь.

– От було б дуже гарно, коли б ми їх набили та подякували б за ласку, – промовив, думаючи, Самко.

– Це як? – здивувався Марко,

– Ось не гуди, бенеря... слухай... – сказав Самко, затуляючи долонею Маркові рота. – Мовчи, мов ти німий... Ось ходімо сюди, бо я вже надумав. – Він пішов у кущі, а за ним Марко.

Намацав Самко високу та гнучку осичку в дві руки завтовшки біля окоренка, сказав Маркові, щоб той потихеньку її зрізав та не дуже шелестів, так щоб вона й не хруснула. Придався ніж, що дали розбійники. Заходився Марко зрізувати осику, а Самко, скинувши сакву, пішов на дорогу. Ішов, підкрадаючись, тихенько до вогнища, а потім ліг і поповз плазом ще ближче.

Біля вогню, під кущем на горбику, на посланому килимку сиділи пан та пані, прислужники подавали їм щось їсти, а вершники стояли оддаль біля берлина, не сміючи сидіти при панах.

Лає пан своїх прислужників, що вони не додивилися до колеса на берлині. Колесо зломилося, а тепер треба стояти. Не минеться ждати до ранку та шукати десь людей, щоб допомогли.

Насмілився машталір, скинув шапку, підійшов трохи до панів і сказав, що можна прив’язати до осі гнучку ліщину та їхати, коли одпочинуть трохи