В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

А Старий, сівши на край скелі, налагоджував свою люльку. Вид його зараз зовсім нагадував козака Мамая.

– Летіть, птахи, куди тягне, – промовив із сумною посмішкою. – Ще, може, побачимося. Коли набридне мандрувати, та покаже вам доля велику дулю, скуштуєте лиха, тоді повертайтеся до нашого гурту. Шукати наше кубло й не думайте, бо не знайдете, а коли треба, то знайдете широку косу на Дніпрі, супроти двох гострих шпилів на горах, тоді ви вночі запалите на отій косі два огнища рядом. А найкраще зверніться до Абрума, що я казав, той нас сповістить. Не балакайте про нас ні з ким нічого. Ми робимо отут поки що невелику справу, гуртуємося. А може, дійдемо й до великої, та запалимо такий вогонь, що багатьом буде душно, – з останніми словами блиснули очі в Старого так грізно, що бурсакам зробилося моторошно.

– Рушайте ж, хлоп’ята, – промовив він знову лагідно. – Ще раз нагадаю вам, коли що трапиться лихе та буде змога подати звістку, то ми визволимо.

Указав їм рукою – куди йти, щоб знайти дорогу. Коли вони глянули в той бік, куди він указав, а потім озирнулися, то Старого не було вже біля них, він зник під скелею. А через хвилю скеля здригнулася і закрила щільно нору, так наче її не було зовсім, бо скеля скидалась на всі скелі, що лежали навкруги, на ній ріс високий бур’ян і вкривав краї сріблясто-зелений мох. І ніхто не міг би подумати, що під такою скелею був хід під землю до кубла розбійників.

– Так наче снилася, Марку... – промовив Самко і зітхнув мимоволі.

Глянувши ще раз на скелю, рушили хлопці знову у невідому дорогу.

Знайшли бурсаки дорогу серед лісу та й рушили нею на північ. Дивувало тільки трохи, що на дорозі не було ніде сліду, щоб хто проїздив по ній сьогодні або вчора, бо невеликий дощик, що був, мабуть, уночі, прибив куряву.

Так гарно йти дорогою серед двох стін густого лісу. Не пече сонце. А до того ще одпочили чотири дні хлопці в печерах, то почували себе бадьоро. Самко, ідучи, думав про те, що за недовгий час, як вони покинули бурсу, з ними трапилася вже отака пригода.

– А чи ти знаєш, Марку, де ми оце гостювали? – запитав він.

– У людей, – одповів Марко.

– А в яких само людей? Ото, щоб ти знав, ми пробували серед розбійників.

– Серед розбійників?.. – перепитав здивовано і разом злякано Марко, та аж зупинився й присів.

– Іди, іди, верство дубова. Мені тепер ніякі розбійники не страшні. Коли б не Січ, то й не пішов би від них. Розбійників бачили, а тепер побачимо, як воно буде нам серед добрих людей, – говорив Самко.

Чимало вже пройшли бурсаки, але ніхто з людей не зустрівся їм, ніхто не йшов, не їхав, так що не було в кого розпитатися, чи туди вони йдуть, куди треба. А вже сонце звертало з півдня. Ось вони побачили перед себе на дорозі впалого товстого дуба, що, наче місток, загородив дорогу. Мабуть, його вночі звалила велика буря. Зупинилися вони біля дуба, порішили трохи одпочити. І тільки що сіли, коли позад їх, звідкіль вони йшли, почулося гучне тупотіння багатьох кінських ніг. Озирнувся Самко і бачить, – біжать на конях три озброєні вершники, з гарапниками в руках, за ними шестеро коней, запряжені впростяж у берлин, а за ними ще троє, теж озброєних вершників.

Самко смикнув Марка за полу.

– Сховаймося, Марку, бо хтозна, що воно за таке... – сказав він Маркові, тікаючи з дороги в кущі.

А коли Самко лякався, то й Марко робився повороткий.

Стали вони за кущем та й дивляться на отих, що наближаються до них.

Добігли передні вершники до зваленого дуба й зупинилися. Зупинився й берлин. У ньому сидів не дуже старий тілистий пан і не дуже молода гостропика пані. У задку берлина стояли два прислужники.

Забігали всі вершники біля дуба, не знаючи, що й робити. Позлазили з коней, узялися гуртом біля того дуба, щоб одкинути його на бік, з дороги, підбігли на допомогу ще два прислужники. Узялося восьмеро їх, смик-смик, а дуб і не рухнеться. Кричать один на одного, сопуть та пріють, а дуб на місці.

Виліз з берлина пан, сердитий такий. Кричить на свою челядь, щоб вона щось робила, а та тільки вовтузиться, та нічого не поробить. Смикали, смикали та й покинули.

Сердиться пан. Таке що хоч вертатися. А куди вертатися, коли стільки верст проїхали і нема ніде поворотня на другу дорогу. Балакають вершники про те, щоб гукнути людей з села, або добути сокири та гілля обчухрати.

Так де ж те село? Шукай його. Та поки зібрати людей, то вже й вечір. А не минеться ж щось робити, або вертатися.

– Дав би золотого, коли б хто прибрав оцього розпроклятого дуба, – сказав пан.

І тільки він оте промовив, як Марко – тиць, вийшов з-за куща, так що Самко не встиг його смикнути, щоб він не сікався. А тепер уже треба й собі виходити.

Здивувалися