Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

У Миколи було п’ятеро внуків. Але тільки один з них потягнувся до мене – Олександр, Сянько, Сяньо, Сяньчик, кароокий чорнобривчик, який уперто бігав за іншими дітьми, припадаючи на праву ніжку. Вроджена кульгавість дала йому, єдиному з родини Баскалів, шанс вижити в роки Першої світової війни, бо через той гандж його не взяли на фронт. Ця війна, на відміну від тієї, через яку сто років тому доля закинула мене на Волинь, не обминула Староліси. В село заходили то солдати російської армії, то австрійці. Всі вимагали молока, яєць і м’яса, реманенту й коней, і від усіх село потайними стежками знову втікало до лісу, за болота.

Трьох Сянькових братів забрали до царської армії, і жоден із них не повернувся додому. Не повідомили навіть, де їх поховано. Вочевидь, у братських могилах, в які скидали сотні трупів. Сестру під час російського прориву, в якому генерал Брусилов використав тактику «випаленої землі», вивезли на схід, і відтоді слід її загубився. Сянько зостався на принишклому та пограбованому війною хуторі сам. Щонеділі ми з ним ходили до села. Те миттю збігалося на нашу появу. Час не змінив мого голосу, зате переінакшив мелодії. Замість шедеврів знаменитих європейських класиків Вівальді, Альбіоні, Генделя, які так полюбляв Даніель, Сянько грав поліські польки, вальси, веснянки, під які витанцьовувало сільське жіноцтво, хоча б на якийсь час забуваючи про свої втрати та вдовину долю. Чоловіків викосила війна, ця проклята світова бійня: у Старолісах їх залишилося, аби на пальцях однієї руки полічити. Тож на Сянька не те що молодиці, а й не одна дівка поглядала з промовистим натяком. Я ж причарувала йому найкращу – Настуню. Вони народили двох дітей, вивели їх у люди – син Леон став залізничником, донька Христина вийшла заміж у своєму селі Староліси. А Сянько з Настею до самої старості прожили на хуторі. Помираючи, старий скрипаль передав мене своєму внукові Луці.

Хлопчик мав три роки, коли вперше взяв мене до рук – іще невмілих, але таких знайомих, таких рідних. Моя душа, що вгледіла його через елегантні ефи, вмить забриніла, завібрувала від щастя – переді мною стояла маленька копія Даніеля: такі самі чорні допитливі очі, смоляні кучері, тонкі пальці. Я так хотіла, щоб він полюбив мене! Бо я його вже любила.

За рік після смерті Олександра Лука став моїм повноправним володарем. А ще за дев’ять я зрозуміла, що він мене також любить. По-справжньому любить.

Коли у будинку Баскалів з’явився той дженджуристий панок у чорному пальті та високому капелюсі, мені чомусь стало дуже тривожно. Відчувала: незнайомець приїхав по мене. Так воно й було. Хтось у Варшаві розповів тому панкові про червону скрипку самого Ніколя Люпó, яка дивом дивним опинилася у працівника російської імперської залізниці Леона Баскаля.

– А навіщо вона вам, простому залізничникові? Ви ж на ній не граєте, – сказав вкрадливо.

– Та вона не моя. Батько її нашому малому заповів, – неохоче відповів Леон.

– То у вашому домі за господаря якийсь малий дітвак? Воно й видно. Не вельми розкошуєте…

Непроханий гість тиснув на слабкі місця господаря і нагадував голодного тигра, що втягнув гострі пазурі у м’які подушечки лап, але приготувався ось-ось їх випустити й зробити стрибок.

– Господар тут я! – розсердився Леон Баскаль. – Сім’я моя не розкошує, проте й не голодує. І син мій тямущий – що до науки, що до музики.

– Я заплачу вам стільки, що ви зможете свого малого у Варшаві вивчити і кілька нових скрипок йому купити. Та й зараз вам би гроші зайвими не були. Хіба не так?

Леон Баскаль пообіцяв подумати. Може, й справді варто було б… А Луці купили б звичайну скрипку. Яка різниця, на якій грати – аби скрипка.

Лука затявся:

– Не віддам! А якщо так бракує грошей, то піду працювати й буду вам допомагати.

– Ти диви, який чибуристий!19 Я тут сушу голову, як би його вивчити, у люди вивести, а він ладен поштурмаком зостатися, зате з дідовою скрипкою! Ось як візьму попругу, то на дупу не сядеш, робітничок-рятівничок! – розгнівався батько.

На ранок Лука не встав із постелі. І мене біля себе поклав. Обійняв, міцно-міцно притиснув до себе. Думали, прикидається, вдачу свою баскальську демонструє, а в нього гарячка. Нікого до мене не підпускав, нікому не дозволяв навіть торкнутися до мене.

Панок приїхав за тиждень, поговорив-посварився, покрутився-повертівся, помахав пачкою банкнот перед носом господарів, а тоді сів на потяг – і тільки його й бачили.

А Лука таки знайшов роботу – в бібліотеці. Чотирнадцятирічним уже сам їздив до Львова, купував українські книжки та журнали, видавав людям. Заробіток не який, але він усе до копійки батькові віддавав. Отакий баскальський характер.

Що дорослішим ставав Лука, то більше Даніеля нагадував. Такий самий непосидючий і непередбачуваний, запальний і сентиментальний, так само не вміє прораховувати наперед ходи на шаховій дошці життя, через що частенько встряє в халепу, так само сміється і так само грає.

«Боже, як він грає!», – чула я не раз. Ніхто й не здогадувався, що це я, його «червона панна», відкривала перед ним свою душу так, як відкривала її тільки перед Даніелем.