Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

Без гіпсу рука стала такою легкою, ніби на ній не залишилося ні кісток, ні м’язів. Здається, дмухнув би хтось – і вона знялася б у повітря, як пушинка кульбаби. Яку ж це вагу треба було аж місяць носити! Лікар сказав, що променева кістка зрослася нормально. Звісно ж, для підтвердження треба зробити знімок, але його досвідчене око – точне, як рентген, він же за сорок років на таких переломах собаку з’їв. Отож, із кісткою все буде гаразд: спеціальні вправи, процедури, масажі, тренування – і місяців за півтора-два рука стане як новенька. З пальцями значно гірше. Добре, що від ампутації вдалося врятувати, а от чутливість…

Анна з острахом поглянула на свої пучки, обтягнуті тонесенькою блідо-рожевою, немов у новонародженого немовляти, шкірою. То що буде з чутливістю? Повернеться вона чи ні? Підвела очі – запитати вже немає в кого. «Привозний» хірург зі статурою Геркулеса так хутко пошпацірував коридором, наче втікав від когось чи десь там, на другому кінці міста, його рідна лікарня без нього ось-ось під землю провалиться. Зате тутешня санітарка Клава не квапиться виносити зрізаний з руки гіпсовий зліпок, дивиться на нього, як на атомну бомбу, і не стримує роздратування.

– Йокалемене! Хіба це моя робота? Я ж не хірургічна медсестра… Чого це ще й усякими гіпсами-шміпсами повинна займатися? Крутишся тут за трьох, а зарплата одна й тої мов кіт наплакав.

Клаві трохи за двадцять. Її хата, як говорить дівчина, перша скраю від села й остання від міста, тобто десь поруч із психоневрологічним диспансером. Коли його починали будувати, навколо було ще поле, але з часом будинки з обох боків, міського та сільського, обступили територію, обнесену високим муром, майже впритул. Смаглява кароока пампушечка, з гострим носиком і гостра на язик, після закінчення школи влаштувалася сюди з надією, що за рік-два дістане рекомендацію, вступить до медичного інституту, стане лікаркою і назавжди забуде роботу «в дурці», як поганий сон.

Вступити не вдалося ні з першого, ні з п’ятого разу. Мама каже, що їй би вже час думати про інший вуз, і з прозорим натяком розшифровує його абревіатуру – вийти успішно заміж. Але Клава не може відмовитися від своїх планів. Та й іншу роботу шукати ліньки – ця все-таки близько від дому, не треба їздити маршрутками до міста та й надбавка за специфічність закладу непогана. Вона нарікає на несправедливість, почувається страшенно ображеною, потроху злішає і зганяє своє роздратування на хворих. Зарплата, хоч і з надбавкою, справді не хтозна-яка. Але перепадає Клаві й окрім зарплати. Родичі пацієнтів частенько кладуть щось до її глибоченької кишені, яка «завжди напоготові» до презентів. Анну не провідує ніхто. Хіба що двічі забігала завше заклопотана Солоха. Проте Соломія Соломко дуже принципова, нікому нічого не презентує і взагалі вважає, що кишені в декого треба було б позашивати або й ніколи їх не пришивати. От Клава й сердиться.

Звісно ж, резон у її бурчанні є: переломи й обмороження тут не зобов’язані лікувати. Мабуть, Анна – виняток. Але після стресу вона була в такому стані, що її просто мусили перевезти до цієї лікарні. І як довго ще доведеться тут ходити на сеанси психотерапевта й ковтати всілякі мікстури та пігулки, ніхто прогнозувати не береться.

За півгодини та сама Клава, але вже зовсім інакша – кимось умиротворена та щедро обдарована, з веселими бісиками в очах – веде Анну на рентген. Біля дверей ще двоє хворих із медичним супроводом. Одного навіть на візку привезли. Вже перед входом до рентген-кабінету кремезний медбрат узяв його під пахви та ривком поставив на ноги. Ймовірно, ривок був надто сильний, бо чоловік повернувся до свого конвоїра, болісно скривився й ледь не заплакав.

Анну наче струмом ударило. Заховалася за Клавину спину, а коли визирнула з-за неї, того чоловіка вже не було. Побачила його, коли викульгував із кабінету: кругле пласке обличчя бліде, аж зеленкувате, водянисті очі напівзаплющені, поголена голова втиснута у плечі – шиї ніби й немає.

– От бачиш, Тьохо, ніхто тебе в тій страшній кабінці не з’їв. Не такий ти, мабуть, і смачний, як тобі здається. Зате будеш знати тепер, що в макітрі твоїй уже немає жодної тріщини. Зажило, як на собаці, – засміявся медбрат, всаджуючи свого підопічного у візок.

Клава й собі губи в посмішці розтягла, кинулася притьма до колеги, приязно защебетала, неначе брата рідного побачила. Хто б подумав, що годину тому вона аж гарчала від злості.

– Що з тим чоловіком на візку? – запитала Анна, коли вони поверталися до палати.

– Хіба я його доктор? А коли тобі так свербить дізнатися щось про того мачо – чеши до чоловічого відділення та й вивідуй. Тільки попереджаю: діагноз – це лікарська таємниця. Тож ліпше не пхала б ти свого цікавого носа до чужого проса.

– Я ж не про діагноз. Навіщо він мені здався? Просто подумала, чи давно тут той… Тьоха?

– Вона просто подумала… Авжеж, не було більше про що думати… Знаємо ми вас – у голові думалка купи не тримається, а шури-мури такі тут заводять, що куди тим Ромео та Джульєтті. А цього красунчика привезли якраз на Різдво, із синцями, зламаним шнобелем20 і тріснутою макітрою. Нібито гепнувся на льоду біля власної хати. Каток у нього там на подвір’ї чи що? Я тоді якраз чергувала, через те й знаю – Ігорко нарікав, мовляв, і такої ночі спокою не мав, ще й мусив головного викликати, бо той, що привіз