Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

якого ще струменів ледь чутний аромат свіжоструганої соснини. Аж після заходу сонця хата наповнилася людьми – дорослими та малими. Малі намагалися бренькнути на моїх струнах, а старші, втомлено присівши, дивилися на чоловіка: їм було байдуже до мене, їх цікавили тільки білі аркуші в його руках – папери, доправлені разом зі мною. Я чула, як господаря запитували, чи він справді Микола Баскаль, і змушували поставити підпис на підтвердження, що він отримав цілими й неушкодженими скрипку та листи аж зі столиці Франції.

– Читай-но, Тимоше, – Микола підсунув їх дуже схожому на нього, але чорноокому чоловікові, мабуть, синові.

– Але тут не по-нашому написано! – Тиміш відсунув їх назад до батька.

– Учив же тебе…

– Такий, значить, із тебе вчитель.

– Такий, значить, із тебе учень!

– А нащо мені було сили тратити намарне? Ми ж не збиралися їхати до Франції. Хіба корови жирніше молоко давали б чи кури більше яєць несли б, якби я з ними по-французьки балакав?

– Базікало! – розсердився старший чоловік.

Він втомлено відмахнувся від синових слів, як від набридливої мухи, дістав із шухляди окуляри з тонкою білою гумкою замість завушників і поволеньки став розбирати написане. Спочатку читав французькою, а потім озвучував українською.

«Яка жахлива вимова!», – подумала я. Але що хотіти від людини, яка невідомо чи й розмовляла колись французькою.

«Шановний мсьє Миколо!

Передаємо вам те, що мав отримати ваш батько, Даніель Паскаль, після смерті вашого діда Жозефа Паскаля. На жаль, нашій нотаріальній конторі довго не вдавалося розшукати його адресу. А коли ми її нарешті знайшли, з’ясувалося, що його вже немає серед живих. Тож ви, як єдиний спадкоємець Даніеля Паскаля, віднині повноправний власник цієї скрипки…»

– Тьху! І ще раз тьху! – сплюнув Тиміш. – Оце така французька спадщина? Краще б грошенят підкинули єдинокровним нащадкам. А чого там написано «Паскаль»? Ми ж Баскалі.

Старший нічого не відповів і другого листа читав уже мовчки, про себе. Він беззвучно ворушив губами, а я слухала.

«Дорогий Даніелю!

Прости мені мій дурний вчинок. Жаль, що я ніколи так і не поговорив з тобою відверто. То бракувало часу, то вважав, що ти ще надто юний для серйозної розмови, а потім просто перестав тебе розуміти. Ми були батьком і сином, але так і не стали справжніми друзями. Це моя провина, тільки моя.

Ти зробив нам з мамою дуже боляче. І тоді, коли покинув медичний університет, а ще більше – коли втік на ту кляту війну. Ми, Паскалі, ніколи нікого не вбивали, тільки рятували. “Така наша місія на землі”, – думав я. Навіщо тобі здалася та війна – війна не за оборону Франції? Навіщо це потрібно було тобі, моєму єдиному синові, моїй гордості, моїй надії? Коли дядько Жан повернувся, а від тебе – жодної звістки, коли від горя померла твоя мама, я вже не знав, для чого жити.

І ось через три роки ти являєшся, просиш про допомогу – не для себе (хоч я зразу помітив, що ти хворий), а для дружини, яка занедужала перед пологами. Я сказав, що не маю грошей і порадив продати твою червону скрипку. Мені цікаво було, кого з них двох ти любиш більше. Ти вибрав свою маленьку чужинку, а потім невтішно плакав, як дитина, за скрипкою. Злість моя раптом вщухла, як літня гроза. Мені стало так жаль тебе! Але, намагаючись зберегти залишки колишнього гонору, я не поступився.

Знайшов покупця для твоєї скрипки, який міг би гідно оцінити червоний шедевр Ніколя Люпó, а отже, й допомогти тобі. Повір, хоч Люпó вже став на один щабель зі Страдіварі, ніхто інший не заплатив би тобі такі гроші, як графиня де Бурмон, яка тривалий час була моєю пацієнткою. Але річ не лише в грошах. Тоді я ще плекав примарну надію, що без цієї скрипки, яка ніби зачарувала, заворожила тебе й забрала у мене, ти повернешся до медицини, врятуєш нашу клініку та продовжиш мою справу. Ти ж іще був таким молодим!

Як я картав себе за те, що вдіяв! Зібрав усі гроші, які мав, ладен був продати й клініку, аби тільки відкупити твою улюбленицю. Але в графині де Бурмон її вже не було. Я біг щоразу, як у місті з’являлися зі своїми шатрами мандрівні цигани, – сподівався, що побачу саме той табір, який видурив у малого Бурмона твою скрипку. Якось він таки навідався і мені вдалося знайти ту саму циганку, але скрипки в неї вже не було. Та провидіння зглянулося на мене. Одного ранку воно послало до мене прибулого з війни в Алжирі сина мого давнього знайомого. Він допоміг мені знайти й викупити скрипку. Як же довго їй довелося мандрувати! Які історії судилося пережити!

Ти, Даніелю, дав мені гарний урок: у кожного свій шлях, і не можна змушувати когось іти твоєю дорогою – навіть власну дитину, рідну кров. Бо нещасна та людина, яка займається не своєю справою.

Сподіваюся, у тебе все буде гаразд. Ти маєш кохану дружину, повертаю тобі і твою улюблену скрипку.

Жозеф Паскаль»