Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

мене начальство районне за таке непідкорення державній політиці. Але що з Баскаля візьмеш! Працював трохи керівником ансамблю, а потім і директором будинку культури. Недовго, щоправда…»

Анна добре запам’ятала, як після цього Лука розповідав про прийом у партію. Спочатку його туди агітували та мало на налигачі не тягли, а в день прийому з кабінету прогнали й порадили гострий язик прикусити, бо вилетить не тільки з роботи, а й із села. З роботи звільнили наступного ж дня, але невдовзі повернули, бо не знайшли заміни. Та за кілька місяців Лука на обласному звіті посварився з «культурним» начальником. Той дуже добре знав статут і вимоги своєї партії, а в музиці тямив, як баран у зорях, але щоб показати свою культурність і обізнаність, присікався до сільських музик за «какое-то не такое» звучання флейти. Баскаль слухав-слухав те пиляння та й не витерпів.

«Де ж це ви, товаришу начальник, бачите флейту? – запитав насмішкувато. – У нашому оркестрі її ніколи й не було. А те, на що ви дивитеся, – кларнет».

Обличчя начальника стало бурячковим. Він не сказав жодного слова. Але не встигли музиканти до села доїхати, як у районі вже з’явився наказ про звільнення з роботи «хама зі Старолісів». Більше його на посаді директора сільського будинку культури вже не поновлювали.

О, Лука Баскаль – для начальства, як колючка в черевикові. Ніколи воно не любило цього їжакуватого та задерикуватого скрипаля. Не одному «вищестоящому» він попсував нерви – за словом до кишені не ліз і на чини та посади не зважав. Зате з усіляких оглядів – і в області, і в республіці – найвищі нагороди привозив, слава про його колективи на всю Україну гриміла. Тож доводилося начальству терпіти «професора музики з Полісся», як написала про Луку одна газета.

Якийсь пильний цензор на обласному радіо, вочевидь, вирішив, що про музику скрипаля Луки Баскаля радіослухачам знати можна, а про характер музиканта – не треба. Тому після слів про банджо, за сценарієм, зазвучав меланхолійний блюз.

«Запам’ятаймо його таким…

…Ми передавали останнє інтерв’ю з талановитим скрипалем Лукою Баскалем, який сорок днів тому, в ніч на сьоме грудня, трагічно загинув разом зі своєю єдиною внучкою. Нагадаємо, у їхньому будинку сталася пожежа… Нещасний випадок…»

Анна скочила на ноги, лівою рукою схопила чорну скриньку приймача і щосили вдарила нею об стіну.

– Ти брешеш! Брешеш! Брешеш!!! Я жива! І Лука живий! Живий! Живий! Живий!!! Боже! Ну зроби так, щоб він був живим! Зроби, Боже-е-е!

Злякано заверещала сусідка. Коридор наповнився тупотінням ніг. Хтось, білий і стривожений, нагнувся над Анною, притиснув її до ліжка, вдарив шорсткою п’ятірнею по щоці. В передпліччя боляче вп’ялася голка.

…Тиша. Біла-біла, як сніг на чорному згарищі хати. А з неї, як перший пролісок з-під снігу, пробивається голос. Голос «червоної панни».

12

Коли мовчиш, то й згадати про час мовчання нічого. Без голосу скрипка втрачає пам’ять, впадає в летаргічний сон. Спала я, вочевидь, довго, бо коли прокинулася, то найперше почула здивований вигук: «Дивіться, яка руда газета! Вона тут майже сорок років разом зі скрипкою пролежала!»

Мабуть, сорок – у вимірі людського життя справді дуже довго. Чи не дуже? Не знаю. Кажу ж, коли скрипка мовчить, то час обминає її, обтікає, як течія безлюдний острів.

Та щойно мене дістали з важкого дубового й просякнутого смердючим нафталіном сховища, вийняли з футляра, щойно сонячний промінь упав на мої струни й проник через ефи досередини, аж до душі, я відразу згадала Даніеля. Ніби від часу нашого останнього побачення не було моїх важких мандрів різними країнами та з різними людьми, не було цього затяжного мовчання в дубовій скрині. Ніби ми з ним тільки-но вчора розлучилися й та розлука ще нестерпно боліла мені, пекла, як свіжа рана.

День мого пробудження був надзвичайно ясним, наче за минулі роки небесне світило у стократ збільшило свою активність, а тепер збиралося охопити своїм гарячим теплом усю землю, розтопивши навіть Південний і Північний полюси. Та мені стало холодно – руки, які взяли мене… Ні, це були не Даніелеві руки!

Мене знову в щось загортали, кудись ховали, невідь-куди везли. Чула, як хтось голосно поганяв коней, як піді мною поскрипували чотири колеса, – вочевидь, поштової карети. Коли ця карета зупинилася, мене перенесли до іншої, потім ще до іншої. Дороги пахли по-різному (хоча скрізь домінував аромат весни) і погоничі говорили різними мовами. Та коли я почула цю… Душа моя враз защеміла, завібрувала – це була дивовижна мова того самого села, в якому ми з Даніелем опинилися під час наполеонівської війни і зустріли Устинку. Отже, він тут! Переїхав сюди з Франції, але не забував про мене й нарешті покликав. Зараз дізнаюся, що сталося в Парижі тоді, після народження його хлопчика. Даніель пояснить, чому він покинув мене, навіщо віддав (чи продав?) тому довгому чоловікові. Зрештою, йому необов’язково пояснювати. Я ж не гніваюся. Зовсім! Ні крапельки! Тільки б він був тут, мій маестро, мій любий Дані…

Сивий чоловік, спокійний, худорлявий і жилавий, здивовано підніс мене аж до очей. Очі – світлі, неначе роки потроху випили з них густу синю барву й залишили тільки сірувату блакить. Не Даніель! Ні, не Даніель…

Я до вечора лежала на великому столі, від