Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

за Буг, спалення там, на території нинішньої Польщі, українського села Сагринь, смерть дружини, порятунок маленького сина, поранення. Запис на стрічці її пам’яті набагато повніший і детальніший. А тут, у приймачеві, уже до Червоної армії перескочили.

«…А 1944 року доля моя зробила крутий віраж і я опинився в Червоній армії.

Стоїмо якогось дня в довжелезній шерензі. Виходить командир. – Кто знает польский язык?

Роблю крок уперед. І цей крок вирішує мою подальшу солдатську долю. Більшість тих хлопців з останнього призову, з якими я стояв на плацу, молодесеньких, необстріляних, загинула невдовзі в саратовських степах. І не тільки від німецьких куль, а й від голоду, холоду та хвороб у Червоній армії. Я ж потрапив до Перемишля, на прикордонну заставу. А там, як на мінному полі, – не знаєш, коли рвоне, звідки вистрелять: то йдуть українські вояки, то підходить Армія Крайова, то власовці, то німецькі угруповання з Карпат пробиваються…

Отож зробив я крок уперед, і повели мене до самого начальника Львівського округу генерала Тер-Григоряна.

– Кажуть, що ти, рядовий Баскаль, добре польську мову знаєш.

– Як же мені не знати? – відповідаю. – Гімназію польську закінчив, у Варшаві жив, книжки по-їхньому читав.

– От і добре. У нас тут багато документів польських, будеш перекладати.

Отака лафа мені випала. А заодно взявся я військовий ансамбль створювати. Зібралося нас шестеро. Знайшли якогось доходяжного фронтового баяна, поламану гітару та балалайку. Хіба ж із того путню музику видобудеш? У штабі кажуть: чекайте, поки ще якийсь інструмент припливе. Але довго чекати, поки в коня роги виростуть. Іду до капітана Лисенка, прошу підвезти до Львова, на Підзамче, де розташований німецький табір. Він аж очі витріщив:

– Ты че, Баскаль, тоже пленным хочеш быть? Или решил всех фрицов одним пальцем там, в лагере, расстрелять?

– Там можна на хліб музичні інструменти виміняти, – пояснюю.

– Неужели? – недовірливо так поглянув на мене капітан. – Ну ладно, поехали.

Іду повз голодних німців. Вони з усіх боків простягають губні гармошки, а в одного – скрипка в руках. Руки в нього такі… Словом, не солдатські руки. Мабуть, музикантом той чоловік до війни був. А може, й на війні музикував. Німецькі штабісти полюбляли розважитися та й у музиці дехто непогано тямив. Як побачив я цю скрипку, аж серце защеміло, а руки самі мимоволі до неї потягнулися. У мене вже була скрипка – оця сама, на якій я вам щойно грав. Це наша родинна реліквія, скрипка того самого поручника Паскаля, який одружився у Старолісах. Мені, ще зовсім малому, її дід Сянько, помираючи, передав у спадок. Сказав, що з мене добрий скрипаль буде. І як він угадав? А може, навпаки, напророкував долю тим своїм подарунком. Але француженку свою я залишив у батьків, коли вирушав з рідного дому за Буг. Під час війни дім наш німецька бомба зруйнувала. Про це вже мені було відомо. А чи не згоріла разом із ним скрипка, батько не написав.

Отож, дивлюся на скрипку в руках німця і відвести очей не можу. Оцінив він її у шість буханців хліба. Це дуже висока як на той час ціна. Та я навіть не торгувався – схопив скрипку й пішов. Капітан як угледів, що саме я придбав, скривився, наче оцту замість трофейного спирту ковтнув, розізлився, аж плямами червоними по обличчю пішов.

– Лопух! Дурак стоеросовый! Околдовал тебя этот фашист недобитый что ли? Зачем нам это полено? За шесть буханок хлеба можно было баян или аккордеон купить. Вот это действительно был бы инструмент для военного ансамбля.

– Сам ти поліно, – говорю пошепки та скрипку до себе притискаю.

У березні сорок шостого захворів я на мокрий плеврит. Ради на ту болячку не було – відправили додому помирати. Коли прощався з однополчанами, капітан виніс скрипку.

– Забирай ее на фиг, Баскаль. Все равно на этом полене больше никто не умеет играть.

Отак у мене з’явилася друга скрипка. Минулого року в Києві, коли ми з троїстими музиками на Всеукраїнському огляді у палаці «Україна» виступали, підійшов один знаменитий музикант, оглянув її з усіх боків та й дістає гроші з портмоне. Продайте, каже, це італійська скрипка, ви за ці гроші собі десять інших купите. «Навіщо мені десять інших? – відповідаю. – Мені вистачає тих, що маю. Вдома ще французька є. Але то особлива скрипка, я її як зіницю ока бережу. Ви б її, добродію, побачили та почули… Ну й третя – наша, українська, з Карпат. На ній онучка моя, Анна, вчиться грати».

Розсердилася столична знаменитість, розприндилася і одне тільки слово й вимовила: «Село…». Але як це було сказано! Я аж втішився, що не піддався на вмовляння і не продав свою італійку.

Після італійки у мене з’явилися кларнет, флейта, цимбали, з десяток сопілок… Банджо купив в Одесі.

А тоді, в березні 1946-го, як комісували мене, поїхав до Старолісів, на дідизну свою. Там і своє друге кохання зустрів. Мабуть, воно й урятувало мене від смерті, яку лікарі пророкували. Марійка моя вчителькою працювала, малих пуцьвірінків читати й писати навчала. Збудували ми хату на хуторі, де жив колись дід Сянько. Його ніхто не зайняв, бо тоді якраз у розпалі була кампанія проти хуторів, будуватися дозволяли тільки в селі. Але ж я чоловік не «кампанійський» – забаскаличився та й завів собі обійстя на дідівському місці. Трохи пошпетило