Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

– Я й сама хотіла послухати, але вирішила, що ти спиш. Не стала заважати.

Поки жінка шкутильгала до радіоприймача, музика зникла, замість неї почувся веселий чоловічий голос. Анна здригнулася і завмерла. Може, цей голос не з приймача? Може, Лука стоїть за дверима палати й говорить із кимось? Зараз він зайде, зараз… Боженьку! Зроби так, аби він зайшов! Ну зроби!

Ні, це все-таки радіо…

«…Отож перед вами не просто волиняк, а французько-український поліщук. Не вірите? Бачу-бачу, думаєте, що старий скрипаль жартує. Я люблю пожартувати, але це – чистісінька правда! Навіть ім’я у мене українсько-французьке. По-українськи Лука – з наголосом на другому складі, по-французьки також Лука – тільки з наголосом на першому складі. І прізвище моє насправді – Паскаль. Чули, мабуть, про великого математика Блеза Паскаля? Мусили чути, якщо університет закінчували. Але я не з тих Паскалів, тобто не з того кореня, не з математичного. Мій прапрапра… до математики мав такий самий стосунок, як ровер до космічної ракети. Був він наполеонівським офіцером і, так би мовити, за сумісництвом – скрипалем. Хоча правильніше буде сказати навпаки: він віртуозно грав на скрипці і, за збігом життєвих обставин та за прикладом самого імператора Наполеона Першого Бонапарта, воював.

У 1812 році французьке військо потовклося трохи й у нас на Волині – вона тоді до складу Російської імперії належала. Не знаю, чи збирався Наполеон Перший приєднувати волинське село Староліси до Франції, проте достеменно відомо, що поручник Даніель Паскаль, родич генерала Реньє, самого себе до Старолісів приєднав. Як? А отак – узяв та й прив’язався до села дівоцькою косою. Коса була гарна, як снопик стиглого жита, ще й волошковою биндою16 заплетена – під колір очей. А Даніель ще той зух – молодий, гарячий, чорнобровий, чорновусий. Ну геть, як я! Оце подивіться пильненько на мене та й побачите того наполеонівського французького поручника. Смішно вам… Бачили б ви мене років сорок тому!

Словом, влетів той поручник до нашого села на своєму вороному та з ходу здобув перемогу. Раз стрельнув – і просто в яблучко. Тільки стріляв він не з пістоля чи мушкетона, а очима, й підкорив не Староліси, а його найвродливішу дівчину. І знаєте, чим? Ось цією самою червоною скрипкою, на якій я щойно грав. Із першого звуку заворожив поліську красуню, а вона з першого погляду закохалася в нього. Думаєте, про таке лише у книжках пишуть? Бо ви молода ще дуже, життя не знаєте. А в ньому таке буває, що жодна книжка не вигадає. Отож, привела молодого французького офіцера до нашого села сама пані доля. Здавалося б, хіба в Парижі гарних панянок чи, як вони кажуть, мадемуазелів, не було? А поручник Паскаль своє кохання у маленькому волинському селі знайшов. От і не вір після цього, що всі шлюби на небесах укладаються.

Сільський священик, коли вінчав Устинку Михайлюкову та Даніеля Паскаля, записав у церковній книзі нареченого Данилом Баскалем. Може, недочув чи не розібрався у французькій. А може, й навмисно так зробив… Про це історія мовчить, а святий отець, царство йому небесне, уже не розповість. Баскаль, по-нашому, сільському, – це вперта людина. А тих двоє, мої прапрапра…, були справжнісінькими впертюхами. Інакше б мене оце перед вами не було…»

Анна чула це інтерв’ю ще рік тому – по «брехунцеві», що завжди щось бурмотів у них на кухні. Незадовго до того оркестр народних інструментів із Старолісів переміг в обласному конкурсі, і журналістка з радіо спеціально приїжджала на хутір, щоб розповісти про його художнього керівника. Запитань було багато, розмова тривала довго, але не все з того, що записала кореспондентка, потрапило до ефіру.

«…Народився я не в Старолісах, а неподалік містечка Сарни. Це теж Волинь, але тепер уже Рівненська область. Там мій батько працював на залізниці. Пристанційне село було велике, півтори тисячі дворів. Людей багато, а бібліотеку «Просвіти» довірили мені, чотирнадцятирічному політкові17. Чому? О! Козир я мав – син залізничника міг безплатно їздити до Львова, а саме звідти треба було возити книжки, журнали, газети. От і возив, і то дуже часто. Я ж і тепер не можу на місці всидіти, що вже про ті роки говорити – справжній вердзігіль18, на край світу ладен був податися. За користування бібліотекою читачі сплачували по одному злотому – на той час великі гроші, тож було за що літературу купувати. Мене ще малим за вуха не могли від книжки відтягти. А тут таке несподіване щастя випало: сам можеш літературу вибирати й купувати в крамницях, а тоді ще й читати на роботі хоч увесь день. Ну й приміточка маленька до козира: у середині тридцятих років поляки вже добряче закручували гайки в українській справі, забороняли наші громадські організації. Доправляти книжки українські теж було ризиковано. Старших активістів польська дефензива давно всіх на контроль взяла. А на мене, малого, ніхто не зважав.

За рік вступив до Варшавської гімназії, а заразом записався до бібліотеки імені Івана Огієнка, навколо якої гуртувалася українська інтелігенція… Виступав на концертах, сам організовував вечори. Спочатку трохи лячно було. Але не святі горщики ліплять, і мені все вдалося. Отримав рекомендацію до Варшавської консерваторії, бо і на скрипці добре грав, і на нотах знався. Та ніхто не знає, що на нього чекає. Першого вересня 1939-го року у Польщі почалася війна… Довелося виїхати з Варшави… Опинився на Холмщині…»

Анна всміхнулася – під час монтажу інтерв’ю цілий шмат розповіді вирвано та викинуто: про повернення з Варшави додому, де не довелося навіть однієї ночі перебути, про втечу