Антін Щегельський - Пригоди українців у Анталії

— Та ні, все нормально, — спокійно відказав він. — Тільки що ти скажеш про ці фотографії? — Микола тицьнув під носа Ліді цифровик, на моніторі якого висвітилась пікантна сцена з дискотеки.

— Та ти, гад, шпигував за мною!

— Схоже, що так, — вів далі Микола. — Але це вперше і востаннє. Я тебе відпускаю. Перебирайся до свого Серьоги, поки він якусь іншу не підчепив.

Спровадивши Ліду, Микола подався на пляж, щоб встигнути до переїзду хоч пару годин позасмагати. Пробираючись між оголених тіл, він раптом уздрів ведучу Буковинського телебачення Ауріку із їхньої групи, яка задрімала на лежаку. Її невеличка на зріст фігурка була прекрасна, як сама досконалість. Схоже, що батьки дуже довго й наполегливо тренувалися, перш ніж зачати свою єдину донечку. Вправлялися у тій справі удень і вночі. Підступалися до зачаття спереду і ззаду, з правої й лівої сторони. Трудилися на тій ниві у поті чола і так, і ось так, і аж он як. З величезною любов’ю й шаленими пестощами. І від тих старань у них народився такий шедевр, що його не посоромився б навіть найгеніальніший скульптор. Але не досконалість форм і навіть не довжелезне русяве волосся, що віялом розкинулося довкола жіночої голови, привернули Миколину увагу. А те, що під палючим сонцем її шкіра була червоною, як панцир вареного рака.

— Не спіть, — легенько торкнувся її плеча. — Вам не можна більше на сонці. — Від того дотику Ауріка прокинулася, повернула в його бік свою прекрасну голівку і глянула на Миколу великими й такими сумними очима, ніби на її плечі звалилося усе вселенське горе.

— Я не сплю, — спросоння якось винувато мовила вона.

— Де ваш крем? — ніби механічно запитав Микола. — Давайте, я намащу вас, бо й зовсім згорите.

— Немає, — відповіла Ауріка. — Оля якраз пішла по крем у номер.

— Постривайте, я зараз. — Микола видобув зі свого пакета темно-коричневий тюбик крему для засмаги й вичавивши на руку сметаноподібну масу кольору какао з молоком, став легесенько наносити її пальцями на жіноче тіло. Робив це так обережно, що молода красуня майже зовсім не відчувала болю. Коли покінчив зі спиною, понамащував ззаду руки і ноги, запропонував:

— Перевертайтесь на спину.

— Тільки відверніться, бо я топлес, — сором’язливо мовила Ауріка.

— Що? — не зрозумів Микола.

— Без верхньої частини купальника, — пояснила вона.

Микола слухняно сів на сусідній лежак, спиною до жінки.

— Як боляче! — раптом зойкнула вона.

— То давайте допоможу, — запропонував Микола. — У мене ніби краще виходить.

— Та, якось незручно. У мене ж найбільше груди попечені.

— А ви не соромтеся. Від дотику чоловічими руками до голого тіла, навіть до такого прекрасного, як ваше, не вагітніють, — вперше за увесь час пожартував Микола.

Коли Ауріка лягла на спину й прибрала долоні від перецілованих пристрасним середземноморським сонцем грудей, його погляду відкрилися прекрасні перса з широкими ніжно-рожевими сосками. Але такі спечені, що здавалося, ось-ось на них повискакують водянисті пухирі. Микола став поруч з Аурічиним лежаком на коліна і гарячий пісок обпік йому шкіру. Але те не завадило чоловікові продовжити свою приємну й потрібну роботу. Він наносив крем такими легкими й ніжними рухами, ніби то не чоловічі руки чаклували над жіночою шкірою, а пухнасте страусине віяло навівало легку прохолоду.

Микола так довго не ризикував торкнутися руками її спечених грудей, що Ауріка аж занетерпеливилась уся в очікуванні тієї миті. А коли, нарешті, та мить настала, замість сподіваного пекучого болю, жіночим тілом розлився давно призабутий страшенно приємний щем.

— Ну, ось і все, — якось аж трохи розчаровано видихнув він. — З процедурами покінчено. Але я вам дуже раджу, коли повернетесь у номер, обробіть тіло спеціальною олією від опіків.

— На жаль, я не брала з собою такої, — відказала Ауріка.

— Не переймайтесь, я поділюся, — пересохлими враз губами мовив Микола. — Мене в дорогу збирала донька. То стільки всього понакладала, що й на десять чоловік вистачить. І до кожного тюбика чи баночки окрему інструкцію написала.

— Добре вам, — якось аж дуже сумно зітхнула вона.

Ту розмову перебила Аурічина сусідка Ольга — середнього зросту брюнетка, дещо масивне обличчя якої псували великі затовсті губи й немодні окуляри з товстезними лінзами.

— А ось і я, — аж занадто весело мовила вона. — Миколо, поки я оброблятиму Ауріку, принесіть нам із бару чогось холодненького попити.

— Можеш не суєтитися, — відказала буковинка. — Поки ти десь швендяла, він уже намастив мене.

— Подумаєш, швендяла! — вдала, що образилась Ольга. — Ну, познайомилася з підтоптаним німцем. Ну, тяпнула з ним два дрінки віскі. То хіба від цього небо на землю упало?

— Дівчата, не лайтеся, — втрутився Микола. — Ліпше замовляйте випивку. Я збігаю.

— Мені мінералки, — мовила Ауріка.

— А мені подвійну пайку віскаря і пиво, — сказала Ольга. І помовчавши хвильку додала: — Воно, правда, тут хреновеньке, але зате холодне.

— Гаразд, я зараз, відповів Микола й подався до шинквасу.

Коли близько одинадцятої Микола увійшов до автобуса, його погукала Ауріка:

— Ходіть сюди, я зайняла вам місце! — І до Серьоги, побачивши, що той хоче вмоститися біля неї: — Ви що, Сергію, не чули, що місце зайняте!?

— Ну то й що, що зайняте? — буркнув Серьога. — Зайняте — ще не куплене. А я купую! — І він кинув на коліна Ауріці стодоларову асигнацію.

Дівчина ляснула нахабу по пиці:

— Ах ти ж хамло! Іди звідси геть, поки не пізно! — вигукнула ображено. — Он тебе Ліда чекає!

Микола, а за ним ще кілька чоловіків спереду і ззаду обступили нахабного гульвісу. Здавалося, що ще один вибрик і Серьозі буде непереливки.

— Та чорт