Антін Щегельський - Пригоди українців у Анталії

з тобою! — дихнув у обличчя Ауріці перегаром. — Ховайся хоч за чиї спини, а я тебе все одно трахну! — реготнув він і поплівся, хитаючись, у кінець автобуса, де на нього чекала спантеличена і ображена Ліда.

— Дякую, що захистили, — сумно всміхнулася Миколі, посуваючись до вікна. — Сподіваюся, ви не проти розділити зі мною самотність?

— Із величезним задоволенням, — зраділо видихнув він.

При ближчому знайомстві Ауріка виявилася справжнісінькою щебетушкою. Микола ж — ідеальним співрозмовником. Роки роботи у журналістиці навчили його уважно і професійно слухати. Тож не встигли вони доїхати до нового готелю, як Микола вже знав майже увесь коротенький життєпис чарівної румунської телезірки буковинського телебачення.

Творча кар’єра Ауріки розпочалася одразу після школи. І зовсім несподівано для неї самої. А було це так. У школу, де разом з Аурікою навчалося ще багато етнічних румунів, на випускний завітав почесний гість — румунський консул і відомий поет Ромео Сандулеску. А що для Чернівців це було неабиякою подією, то слідом за консулом у школу приїхала знімальна група обласного телебачення. Та ще й не сама, а на чолі з головним режисером телекомпанії Сергієм Кутяпком.

На урочистій лінійці говорили директор і завуч, перша вчителька і класний керівник. Усі ті промови перекладала румунською вона, Ауріка Кілару. І робила це так майстерно, що тато й мама мали усі підстави пишатися своєю чарівною донечкою.

Поки тележурналіст з оператором знімали матеріал для ефіру, тридцятирічний головний режисер не зводив очей із юної німфетки, яка з першого погляду полонила його серце. Почувши, як вона щебече румунською, бану Сергій подумки вигукнув: «Еврика!». А після урочистостей, розшукавши Ауріку серед гурту випускників, несподівано для неї запитав:

— Ви на телебаченні працювати не бажаєте? У нас саме звільнилася посада ведучої в румунській редакції.

— Я? — ошелешено перепитала Ауріка.

— Так, саме ви. Я вас офіційно запрошую.

— Та я ж не зумію, — все ще не вірила своєму щастю Ауріка. Як і більшість дівчаток, вона мріяла про кар’єру кінозірки, телеведучої чи, зрештою, фотомоделі.

— Навчимо, — обіцяв Кутяпко. — У вас дуже фотогенічне обличчя. Та й румунську мову, як я зрозумів, знаєте чудово. Пошлемо до Києва у Телерадіоінститут, а потім — у Бухарест на стажування…

Увечері, коли розпочався прощальний бал, Сергій, якого запросив на свято сам директор школи, не пропускав жодного танцю. І усі танцював з ошелешеною несподіваним щастям Аурікою.

Після школи події в її житті розвивалися так стрімко, що Ауріка і зараз не могла пригадати, що сталося раніше: вона вийшла заміж за Сергія чи завагітніла від нього. Але, хоч би як там було, щоб не ламати журналістську кар’єру в самому зародку, чоловік наполіг, щоб вона зробила аборт. Потім ще, і ще один.

А коли подружжя вирішило, що пора заводити дитину, було вже пізно. Один за одним траплялися викидні. І не лише через резус-конфлікт, а й через хронічне запалення, яке розвинулося через нехлюйство когось із акушерів. Кинулась лікуватися. Чернівецькі, київські, навіть бухарестські професори нічим не допомогли. Хоч і висмоктали з подружжя усі гроші. Аби Ауріка мала чим розрахуватися з лікарями, її тоді ще живі батьки продали навіть половину свого будинку в центральній частині Чернівців.

— Та Бог з тими грішми! — говорила Ауріка. — Аби ж хоч пуття було від лікування. Але ж ніц! Бабці, а я об’їздила їх не менше двох десятків, так само, як і професори, нічим не змогли зарадити. І от через п’ять років поневірянь зблиснула слабенька надія. Хтось із моїх івано-франківських колег порадив звернутися до останнього карпатського мольфара, який живе у Верховинському районі. Ризикнули. Поїхали з чоловіком. Дід щось довго чаклував над Сергієм, а потім і наді мною. Палив якісь трави і клоччя, давав пити відвари. А потім сказав:

— Через рік народиш здорового хлопчика. Тільки стережися невігласів у білому. Вони можуть і тебе скалічити, й дитину занапастити. А ще сказав, що ніякої платні йому не потрібно. От коли народжу дитину, тоді й зможу віддячити, чим побажаю.

— Тоді я нічого із його слів не зрозуміла, — продовжувала Ауріка. — А мольфар же застерігав! Та ще й дуже серйозно. Я довго не вірила у своє щастя. Тож звернулася в жіночу консультацію вже на четвертому місяці вагітності. Акушер-гінеколог послав на обстеження. А коли аналізи показали у крові антитіла до токсоплазми, він не на жарт перелякався.

— Доведеться терміново викликати штучні пологи й лікувати вас від токсоплазмозу, — заявив він. — Іншого виходу просто немає.

— Невже все справді так серйозно? — перелякалася я.

— Серйозніше і бути не може. — Гнув своєї клятий коновал. — Токсоплазмоз лікують такими токсичними препаратами, що плід може загинути в утробі. А якщо й виживе, то народиться калікою. Ви цього бажаєте?

— Звідкіля мені, недосвідченій дурепі, було знати, що той лікар звичайний невіглас, який за гроші, а не за розум вступив до інституту й за гроші ж отримав диплома?! А в акушери пішов не за покликанням, а тому, що тут дають найбільші хабарі. І що він не знає елементарного: наявність у крові антитіл до токсоплазми свідчить не про хворобу зовсім, а про стійкий імунітет матері до цього паразита?! Але це зараз я така розумна. А тоді слухалася лікаря й виконувала все, що він призначав.

— Після штучних пологів, — продовжувала Ауріка, — я неначе сама всередині померла. Покірно ковтала призначені пігулки, терпляче лежала під крапельницями. Але ніщо не допомагало. Тільки з кожною медичною процедурою ніби все більше згасала моя життєва сила. Настав день, коли я навідріз відмовилася від лікування.

— Нехай я навіть помру, — заявила лікарям, — але удома, в своїй постелі. І не в таких тяжких муках!

Узявши розписку, що я не матиму до лікарні ніяких претензій, мене виписали додому помирати. А там нове нещастя. Чоловік зовсім не зрадів моєму поверненню. За роки хвороби він, немов той астроном, пристрастився відкривати все нових і нових зірочок екрану. А замість обсерваторії використовував наше подружнє ложе. Я застала його якраз за таким заняттям.

— Могла б хоч попередити! — буркнув спересердя.

— Ні, ми не з’ясовували жодних стосунків, — сумно