Антін Щегельський - Пригоди українців у Анталії

Свого часу, скориставшись чоловіковими зв’язками, Лариса закінчила магістратуру Вільного українського університету у Мюнхені. Навчаючись у Німеччині, вона налагодила контакти з місцевою російсько-українською мафією. А повернувшись в Україну, зареєструвала на свою стареньку хвору матір фірму, що обіцяла молодим чоловікам і жінкам працевлаштування за кордоном. Неважко здогадатися, що від бажаючих поїхати на заробітки до Німеччини не було відбою.

Бізнес в родини Штопорів був налагоджений з розмахом. Власне, Лариса лише рахувала прибутки. Усю ж чорнову роботу виконував Василь. Він давав у газети оголошення, він же через знайомих у консульстві оформляв візи та відправляв групи клієнтів за кордон. А там їх зустрічали Штопорові бізнес-партнери. Відбирали документи, які нібито були потрібні для офіційного оформлення на роботу. А потім розподіляли шукачів гарних заробітків: чоловіків — нелегальними чорноробами на будівництво, а жінок — у підпільні чи й легальні борделі.

Що ж до фактичної господарки цієї сатанинської фірми, то Штопорів однокурсник — генеральний директор телекомпанії — влаштував її на грошовиту керівну посаду, яка гарантувала гарну пенсію. Він навіть не здогадувався, яку ведмежу послугу зробив тим кроком практично усій телекомпанії. Хоч пенсію Лариса давно заробила, але звільнятися з роботи не поспішає. Мутить у колективі, намагається усіх підім’яти під себе, усіма керувати. Таке враження, що вона генеральніша за генерального директора і тепер її вже ніколи не здихаються.

Правду кажучи, Штопори народилися під щасливою зіркою. Саме тоді, коли німецька поліція затримала за торгівлю людьми їхніх бізнес-партнерів і ті виказали канал надходження з України живого товару, померла від інсульту Ларисина мати, на яку була зареєстрована фірма. Тож наші герої, хоч і втратили доволі прибутковий бізнес, зате уникли кримінального переслідування.

Тепер подружжя взяло собі за мету створити легальну туристичну фірму. Тож, вирушаючи у прес-тур, Штопори розраховували убити одночасно двох зайців: ознайомитись з умовами відпочинку в готелях, у яких вони побувають, і укласти дилерські контракти на закупівлю путівок за гуртовими цінами.

У пошуках потрібних контактів вони безуспішно потикалися то до представника асоціації турецьких власників готельного бізнесу Юсуфа, який супроводжував групу у ролі гіда, то до мера містечка Сіде, то до директора і співвласника готелю «Едем», де вони зупинилися. Дійшло до того, що Саша Шкурланд вилаяв Штопора за недозволену самодіяльність. Ще й пообіцяв: якщо до нього дійде бодай один сигнал про порушення заборони, відправить обох додому. Причому, за дорогу вони платитимуть окремо і з власної кишені.

Після скандалу, який влаштувала Штопорова дружина, мало не з кожною хвилиною народу на терасі залишалось усе менше і менше. Микола також подумував про відпочинок. Але знав, що навряд чи засне. Чекатиме, поки повернеться з гульок Ліда, у якої немає ключа.

Нарешті, попрощався й пішов до ліфта останній сусід по застіллю. Затим і в Миколи увірвався терпець.

Повернувшись у номер, він не роздягаючись і навіть не знявши з пояса футляр з фотокамерою, гепнувся на постіль. Увімкнув телевізор, який чомусь показував картинку без звуку. Довго тицяв пальцями у різні кнопки, але так і не знайшов ту, що вмикає звук. Потім махнув рукою на свої потуги. Адже навіть якщо телевізор заговорить, він все одно нічого не зрозуміє. Бо ні англійської, ні французької чи німецької, а тим більше турецької не знає. Українські ж канали тут антена не ловить.

Спробував заснути. Але й з того нічого не виходило. У голову настирливо лізли всілякі неприємні думки.

Ніч видалася надзвичайно довгою. Хвилини чалапали, як перевтомлені подорожні. Ще тільки перевалило за другу годину, а Миколі вже почала набридати самотність. Тягнуло до людей. Тож, сполоснувши холодною водою обличчя, вийшов у коридор.

Там було тихо й безлюдно. Навіть звична удень легка музика не порушувала тишу. Спустився ліфтом на нульовий поверх, вибрався на вулицю. І там ані душі. Окинув поглядом готель. Міжнародний вулик розваг і відпочинку мирно поринув у глибокий сон. У номерах не світиться жодне вікно. Лише жевріють лампочки в коридорах та на сходових маршах.

І тоді Микола, який вже почав орієнтуватися у готельному просторі, почвалав на дискотеку.

Це було єдине місце, де о такій порі по-справжньому вирувало нічне життя. Ще з порога по його мізках довбонули десятки, якщо не сотні децибелів. Але за якийсь час Микола притерпівся до забійної музики. Очі почали звикати до напівтемряви.

У просторій прокуреній кімнаті було аж занадто завізно. Біля стійки бару, сидячи на височенних пуфах, кайфували переважно літні чоловіки й жінки. Посередині зали тирлувалася в танцях молодь. А попід стінами, у кріслах без перенч, обійнявшись сиділи парочки. Протиснувшись до стійки, він замовив джин, одним духом випив свій дрінк і в пошуках вільного місця рушив крізь натовп.

Аж раптом у дальньому темному кутку він запримітив «солодку парочку». Серьога напівлежав у кріслі. Ліда ж, осідлавши його «жеребця», намотувала верхи вже, певно, не першу милю. Обоє так захопились своїм заняттям, що не звертали уваги ні на тих, хто танцював у залі, ні на спалахи світломузики. Навіть тоді, коли Микола вихопив з футляра, що висів при поясі, фотоапарат і почав знімати грішників, вони не помітили того.

Хоч як дивно, але Миколу зовсім не зачепило побачене. Те, що витворяли Ліда з Серьогою, його вже ніяк не обходило. Так, ніби все те відбувалось у іншому часовому й просторовому вимірі. Він не кваплячись заховав камеру, замовив у барі подвійний джин і зі склянкою в руці піднявся до себе. Там випив. З апетитом закусив видобутим з холодильника шматком домашнього українського сала. Затим повісив на двері табличку «Не турбувати!» і вперше за багато місяців поринув у глибокий спокійний сон, який може бути тільки у зовсім вільної й задоволеної життям людини.

І дійсно до самого ранку його ніхто не турбував. Лише на світанку, коли розщебеталися ластівки, які під стелею на балконі добудовували гніздо, Микола почув настирливий стукіт у двері.

— Скільки можна з мене знущатися! — пішла у наступ Ліда. — Я вже шостий раз за ніч приходжу. Навіть покійник уже б прокинувся від мого стуку, а ти все спиш! Ще й табличку повісив, щоб не турбували! Я що, чимось завинила перед тобою?!