Леонід Мосендз - Останній пророк

дрібних речей торкалося єрусалимське думання обидвох спілок. Задрібних для цілої історії народу. Що в ній такі ось первосвященики-садукеї? Що в ній справді римляни? Коли над народом уже пронеслися гірші негоди. Коли вже перетерпіли Єгипет, Вавилон і Руїну — перетерпимо й іродіян з римлянами. Були перед ними — будемо й після них! Але, якби й було щось гіршого! Хіба ж не є ще досі дійсною умова з Адонаєм{13}? Хіба не має він нарешті визволити свій нарід з утиску й неволі? Що зможуть проти цього якісь там римські кесарі? Лише треба пильно додержувати закону й бути терпеливим… І Захарій робив одне й друге. У глибині душі він навіть часом радів римській владі. Замала й заслабка земля Юди, щоб самій устояти проти ненажерливих сусідів. Податки комусь платити треба, а Рим своєю байдужністю до справ закону був ще найвідповідніший з усіх можливих чужих панів. І теперішні чутки про вмішування римлян у справи закону й храму непокоїли Захарія ще й тому, що могли роздратувати нарід, викликати фальшивих пророків і призвести до нової доби Макабейських. Доби боротьби і крови, яка не дала нічого, крім знесили, занепаду і проливу крови… Краще, щоб було так, як є.

Такі думки снуються в Захарієвій свідомості. Занурений в них, він перестає навіть підспівувати. Сонце піднялося високо й починає дошкулювати відслоненій потилиці. Захарій спускає ріг полотняника на плечі й умощується на віслюка, що вже не може витримати від мух, які обсіли голову. За Бетцуром дорога почала люднішати. Подорожні виходили на головний шлях до Єрусалима. Було по жнивах, по головніших працях на полі, й перші потоки прочан почали струміти до храму з довколишніх міст і сіл. Зустрічалися і, після перших слів привітань, розмова зразу переходила на чужинців, нові податки, правдоподібний перепис і кінчалася Месією. Ніхто, звичайно, нічого певного не знав, нічого на власні очі не бачив, але на власні уха чув від довір’я гідних людей, які в свою чергу чули від ще гідніших, що чули й бачили. Аж нарешті виходило, що чутки мали свій початок у самому первосвященичому дворі чи на зборах синедріону{14} і набирали таємничої правдоподібности. Але всі вони кінчалися, наче старі, селянські пісні, одним і тим самим приспівом: щось має статися! Месія!.. У Захарієві зразу пізнавали священика. І від нього, ніби близького до джерел усіх відомостей, намагалися випитати найновіші і найдостеменніші справи.

Біля полудня, проминувши Етам, гурт мандрівників зійшов з головного шляху й отаборився над старими Соломоновими ставками. Тепер з наказу Ірода їх почали знову чистити й заводнювати, але ніяк не могли заповнити водою, яка скорше висихала, ніж могла натекти із замулених джерел. Казали давно вже, що Іродові ніколи не пощастить їх наповнити. Вода — дар Божий й утікає від рук такого злочинця, як Ірод. Самою кров’ю, що він пролляв несправедливо, підступно й злочинно, можна б було наповнити всі ці ставки. Благословення води Господь не узичить йому! І дійсно, лише зима та рання весна виповнювали по береги їхні ложа. Цього політнього часу блищали в них лише малі озерця. Досить для спраглих ослів, що опісля пішли на придорожнє будяччя. А їхні господарі примостилися під кущуватими деревами олеандрів і почали викладати з тайстер[4] прості селянські достатки: ячні паляниці, сухий овечий сир, твердий як придорожня рінь[5], перев’язки фіґ, рум’яні яблука, свіжі дактилі[6], пізні грона винограду — всі плоди й достатки щасливого Канаану. Дехто мав мед у довгих дерев’яних бербеничках[7], дехто вино в стрункій сулії й кожен у міху запас теплої вже води, підправленої кислим вином або оцтом.

Захарія попросили благословити їжу. Умив руки і, як годиться, благословив спочатку овочі й хліб: «Слава Тому, Хто створив овочі й дав нам хліб!» Лише потому проказав благословення над гронами й вином: «Все постало Його словом». Бо хліб і овочі підсиляють людину, а вино лише звеселяє. І пройшов би полудень, як безліч тих полуднів, що відбувалися на цій дорозі від Авраамових діб. Але на обрії знялася велика курява. Якийсь, мабуть, велетенський гурт подорожніх ішов від Єрусалима. Захарій перестав їсти, пильно вдивляючись у кубло куряви. Як зналий написаного закону, він міркував. Коли це гурт Ізраелевих дітей, мусів благословити його: «Слава Тому, Хто наймудріший і наймогутніший!» Коли ж це не жиди, а чужинці — мабуть, ідумейська валка вертається до своїх пустельних жител з великого торгу — міг проклясти їх: «Сором матері вашій! На ганьбу породила вас!..» Не робив цього ніколи. Чи ж не були народи пустелі далекими братами Ізраелевими? А на римлян та інших чужинців не вистачало б мудрости проклять.

Та це не були ані прочани, ані ідумейці. Було це військо. Вже здалеку виблискувала зброя і штандарти військової пішої частини. Попереду їхав гурток верхівців. На спітнілих конях утомлено вихитувалися старшини. Їхні туніки потемніли на плечах від пороху й поту. Вони навіть не глянули на подорожніх, так-бо все робили римляни, коли здибалися з тубільцями, для яких, здавалося часом Захарієві, шкодували навіть погорди. Але хіба погорда римлянина може образити жида? Найперше ж, усі ізраельтяни є княжі діти, в порівнянні з якими кожен не-жид лише раб. А по-друге, тіло не-жида тілу осла подібне. Хіба ж може осел образити свого господаря? Неписаний закон і мудрі рабани знають на це тьму і ще один приклад, який підтверджує вищість вибраного народу над іншими народами, особливо над такими едомітянами, як римляни.

Військова частина, мабуть, пересувалася з Єрусалима в глибину краю. І не на короткий перемарш, але на довше, можливо, перебування. Бо рипіння навантажених двоколесних возів досвідчувало, що їх було чимало. Вояки, видно, йшли вже від самого ранку, й їхні ряди