Леонід Мосендз - Останній пророк

вже не були такі вирівняні, стрункі, як на це був звик Захарій, бачивши їх у Єрусалимі. Дехто вже й спотикався під тягарем вояцького риштунку, і списи втомлених, із навішаним на них тягарем, хиталися, мов п’яні. Обличчя були сірі від пороху й поту, що просто струмив по лицях. Очима, повними пожадливости, зиркали вони на подорожніх — їхнє питво і їжу. Але мовчки лишали їх, лише час від часу кидаючи незрозумілі вигуки, мабуть, і лайку. Одначе суворі десятники з цупкими ковіньками в руках були, мабуть, не абиякою перешкодою для вояцької жадоби.

За пішаками виринула з хмари куряви лектика[8]. Прикріплена до сідел двох міцних мулів, із затягненими щільно занавісками, з вершниками-вояками обабіч і погоничами при мулах, вона, здавалося, ховала в собі якийсь дорогоцінний скарб. Лектика поспішалася обігнати порошливі ряди пішаків, щоб вийти наперед, до старшинського гурту, й ноші гойдалися до такту мулячої ходи, як човен на озерних хвилях. Вояки поганяли тварин і не мали часу на подорожніх, але коли лектика порівнялася з прочанами — поволі розсунулися занавіски, й Захарій побачив, що якась випасена римлянка оглядає їх презирливо-знудженим поглядом. Руде, аж вогневе волосся, набілене, як стіна, обличчя з підчорненими очима справляли враження неживої, закам’янілої істоти. Але ось вона простягає в їхньому напрямку руку, щось бурмотить, немов якесь заклинання і, випроставши пухкі, зарослі салом і закуті в перстені пальці, робить із них «козу» й тицяє нею в бік подорожніх. І знову зникає за занавісками.

Захарій давно знав цей жест. Він часто бачив, коли вживали його римляни, як охорону перед поганим жидівським оком, щоб запобігти пристріту. Цей жест також ніколи не ображав його, хоч він знав, що був виразом панської погорди до низьких, семітських рабів, гірших навіть від смердючого римського плебсу. Та хіба ж якась там чужинецька погорда могла щось звільнити на долі закону й народу? Лише тепер, у цей мент, відчув щось ніби як образливість цієї погорди. Мабуть тому, що виявляла її жінка, ота руда повія, блудниця вавилонська, Агала самарійська! Недурно ж колись равві Ісахар бен Єгуда вимагав кари смерти каменуванням для кожного, хто грішив із чужинкою-повією. Як за гріх з ослицею.

За ношею ішов гурт мулів, навантажених військовим реманентом, а за ними знову піший відділ. Ці задні були стомлені більше, ніж передні. І, здається, більше розперезані. Бо вже з перших рядів починали долітати до подорожніх неласкаві вигуки. Та й виглядали вони інакше ніж передні. Були це здебільша могутні молодики з кужелястим довгим волоссям, що дерлося з-під шоломів аж на плечі. Вони потрясали п’ястуками[9] до подорожніх і кидали незрозумілі вигуки, твердість яких зраджувала їхню варварську грубість.

Докінчуючи полуднувати, оглядали подорожні військо зі спокійною нехіттю. Уже останній шерег минав їх, уже мали вони заховатися за параван[10] куряви, але раптом із останнього ряду вирвався велетень. Двома скоками опинився він серед гурту і раніше, ніж хто міг спам’ятатися, вхопив однією рукою Захаріїв міх із водою, а другою — торбину зі ще свіжими, вчора лише печеними паляницями. Як той лев із загорожі, він робив уже перший скок, щоб зі здобиччю повернутися в лави, звідкіль нісся йому назустріч регіт і вигуки підбадьорювання. Але Захарій мимовільним власницьким рухом устиг ще вхопитися за край торбини. Та лише встиг. Бо блискавичний вояцький п’ястук влучив його в підборіддя і перекинув на землю. А варвар із грізним бурчанням здоганяв колону під заохотливий регіт товаришів, потрясаючи міхом і торбиною.

Військо зникло в хмарі куряви.

Довго тривало, поки Захарій очуняв. Бризкали на нього водою, розтирали долоні, лоскотали в носі травинкою. А він лежав поблідлий, ледь віддихаючи, наче мрець нерухомий, і рожева слина пухирилася в кутках розбитого рота. Нарешті зворухнувся, застогнав і сів. Обмацав голову й із зусиллям вибрав із рота недожовану їжу. Охоронені нею зуби, були, на щастя, цілі. Кров текла лише з перекушеного язика. В голові гуло, мов у розбурханім вулику. Задубіло, без руху й звуку, сидів Захарій. Подорожні, оточивши його з усіх боків, перестрашено бідкалися й проклинали чужинців безсилими прокляттями. Особливо був зворушений один старий дід. Усі скупчилися біля Захарія, дід один вийшов на середину дороги і, знявши догори сухі, граблисті руки, потрясав ними за військом і посилав пророчі прокльони:

— Дай же їм, Господи, заплату по ділам рук їхніх! Карай їх гнівом своїм і як сарану винищ їх! Страть їх, Господи, на кожному місці перед лицем своїм! Перед олтарями їхніх богів, на кожному горбочку, на всіх шпилях гірських! Під усіляким деревом зеленим, дубом густим, в обіймах жінки і під благословенням матері! Ослячим похороном скарай їх! Хай і сліду від них не залишиться під небом Твоїм!..

А Захарій нерухомо сидить і байдуже слухає дідові прокляття. Хоч і пізнає в них палкі Єремієві{15} слова, але такий ще слабкий і приголомшений, що вони торкаються лише його слуху й не доходять до ображеної душі…

Пригода з Захарієм затримала гурт на спочинку довше, ніж звичайно. Але нарешті всі рушили далі. Захарія вмостили на віслюка, і він стомлено заколивався в невигідному сідлі, а його довгі ноги безвладно зачеркали об землю. Його ще ніхто ніколи не вдарив. Коли був малим,