Леонід Мосендз - Останній пророк

Трохи збентежений починає Захарій сьогоднішню путь. Такого розлучення ще ніби й не бувало. Навіть тоді, коли були молоді-наймолодші. Він дедалі відганяє від себе якісь незвиклі думки, бо йому здається, що не личить священикові припускати їх до своєї свідомости. Щоб позбутись їх — Захарій починає розглядатися по околиці, хоч знає кожен закрут дороги, кожну огорожу при ній, кожне дерево, під яким приходилося спочивати. Передранкова вогкість прибила порох, осел бадьоро виступає за паном, вимахуючи вухами. Захарій береже його сили й іде ще пішки. Десь за Бетцуром присяде мабуть трішки. Тепер на думці в нього знову рівно й спокійно, як завжди бувало при цих єрусалимських подорожах. Він починає підспівувати собі псальми, й осел наставляє вуха, наче й справді хоче вхопити й собі трохи з господаревого переспіву.

Більш як півроку не був Захарій вже в Єрусалимі. Від часу своєї останньої черги. У Геброні ж останніми часами кружляло багато дивних чуток про зміни, які, мовляв, відбулися в місті за цей час. Властиво не так про зміни, які сталися, як про ті, які мають прийти. Захарій усе думав, що то порожня балаканина. Хоч Елісеба приносила від криниці щораз нові відомості. Хоч гомоніли про них старші, затримавшись перед молитовним домом, парубки, зійшовшися на задвірках, й жінки перед порогами. Не кажучи вже про достометні відомості такого ткача, що більше був у Єрусалимі, як у Геброні, і знав усе просто з уст первосвящеників й іродіян. Пліткам можна було не вірити. Та були ознаки важливіші й голосно дошкульні, які спонукували замислитися, що немає диму без вогню. От хоч би те, що до Геброна прийшли нові накази про збільшення податків старих і встановлення нових. З чого вже їх не брали? І з винограду, й зі смокви, й із комина, і з воріт, з первородного і з померлого… І хоч як не відганялося від свідомости всі ці неприємності, що лягали нестерпним тягарем на населення, але дві останні чутки хвилювали найбільше. Першою було, що римляни хотять внести до Єрусалима свої військові штандарти, на яких було кесареве погруддя. Шануючи закон і традицію, римляни досі цього не робили, здіймаючи зі штандартів погруддя перед входом до міста. Якби так сталося, то це було б нечуване від Макабейських часів зневаження святого міста, храму й закону. Хто знає, чи не вибухло б найжорстокіше повстання. Друга чутка точилася коло нового перепису людности й маєтку. Коли це, не дай Господи, станеться — римляни накажуть, а Ірод і старші дозволять — буде це великою несправедливістю пануючих, великою неправедністю перед Вишнім, за яку прийдеться землі й людям спокутувати щонайтяжче. Як бувало вже не раз за тих давніх часів, коли володарі цієї землі спокушували були Господа цим огидним учинком. Навіть великому Давидові не пройшла безкарно така затія — що ж казати про Ірода! Та говорили ще й про третю, просто жахливу, найнеймовірнішу з усіх речей: не лише в храмі, але в кожному домі молитви наказано буде поставити кесареве погруддя й виявляти шану римському владареві кадінням і поклонами. Якщо б це була правда — тоді краще вже смерть!..

Через усе це за останній час так поширилися чутки про Месію. Коли вже це сталося в Геброні — можна собі уявити, що говорять у Єрусалимі. У такому місті, як Геброн, де лише-но починали розмову про стан землі й народу, — зараз же переходили міркування на Його прихід. В обидвох молитовнях, як тільки доходило до читання письма, — кожен читач вибирав з пророків про його об’явлення. Між запальною молоддю суперечки про нього кінчалися майже бійками. Ні, про Месію вже зачинали говорити запальніші голови навіть не як про того, кого очікують. Про нього розмовляли так, ніби він уже йде, уже прийшов, ось уже тут, спинився лише за Геброном під Авраамовим дубом і чекає, щоб старші й законники прийшли до нього з привітом… А жінки!.. Чи ж остання подія з Елісебою була останньою?.. Коли таке діється в Геброні, то ще більше, мабуть, у Єрусалимі, в найближчому оточенні первосвящеників, Ірода й римлян!..

Захарій мало знав римлян. Ніколи не приходив із ними до стику. Навіть ніколи й не намагався пізнати їх ближче. Цілий його світ був занадто далекий від володарів землі. Храм і закон обмежували коло його інтересів. Були ціллю його життя, двигуном його мислей, заповітом і шляхом цілої істоти. На тлі гебронського життя, що було підложжям такого священичого існування, не залишалося місця для інших думок і образів, як про закон і храм. Бо з римлянами зустрічався лише на вулиці, та й то здебільша єрусалимській, коли доводилося уступати з дороги струнким когортним рядам. Дударили дударі, сурмили сурмачі, грізно завивали довгі буцини[3], бряжчало до такту залізо об залізо, сонце сліпуче відбивалося від блискучих нараменників і шоломів. А золоті орли зі штандартів пожадливо зорили на притиснену до стін, притихлу юрбу. І здавалося тоді Захарієві, що то не вояцькі лави вихиляються по вузькій вулиці, а сама вона розступається перед ритмом їхніх кроків… Але минала когорта, і знову поверталося старе враження, що ці чужинці тут немов якась зайва прилога до народнього життя. Хоч і загрозлива, але в дійсності не чинна. Бо досі не торкалися вони ані храму, ані закону. А данину збирали старі Іродові митарі, як завжди. Що вона йшла до Рима? Але що би мав з того нарід, якби її всю залишив Ірод лише собі?

Боротьба між фарисеями{11} й садукеями{12} — цими панами єрусалимського народнього життя — теж мало обходила Захарія. Геброн, старе Давидове місто, колишній суперник Єрусалима, навіть ще й тепер, після віків, посуджувало все Єрусалимське трохи недовірливо і звисока. Навіть вавилонська неволя не знищила цього почуття вищости. Ми, мовляв, уже тоді були вибраним містом, коли ви, сіонці, навіть про істинного Бога не чули, за царя ханаанського віслюка мали, коли в нас був царем Давид. А крім того й до Єрусалима приходив Захарій лише, коли мав чергу. І зрештою Захарієві завжди здавалося, що надто