Леонід Мосендз - Останній пророк

і стоїть далі з піднесеними руками, мовчазна, нерухома й мирна, наче та смоківниця над нею. Стоїть, немов би стояла тут одвіку. Аж чиясь рука поволі кладеться їй на плече. Перелякано здригається й притьмом устає з колін: за нею стоїть Захарій.

— Захарію! Звідки ти взявся?

— Я шукав тебе, Елісебо. Сусіди бачили, як ти пішла на левади. Що ти робиш?

— Молилася, Захарію!

— Я чув твою молитву, Елісебо. Стояв за тобою ввесь час. Жадне слово не втекло від мене. Твої благання були моїми. Не думай, що я не знаю про вчорашню подію біля криниці! Твій біль є, ти добре знаєш, і моїм болем. Це наш біль! Дякую тобі, дружино моя, за твою молитву!

Елісеба радісно дивиться на чоловіка. Швидкий смерк стер уже подробиці його постарілого обличчя. В його бороді не видно тепер сивих пасем, чоло гладке, немов юначе, а кучері такі ж густі і блискучі, як бували колись. Як за того весняного вечора, коли вони вперше спочивали під цією смоківницею. Його руки знову такі гарячі, як тоді руки юнака, голос ніжить і пестить, а очі світяться, мов ота перша зірниця над Геброном…

На тлі дожеврілого заходу виступає Елісебина постать молодим, струнким кипарисом, юною пальмою над вогкістю йорданських вод… І здається Захарієві, що лише недавно, так недавно, минулої лише весни, пізнав він уперше цю дівчину на квітами вбраній леваді, під смоківницею.

Так стоять вони мовчки, з молодечою майже ніяковістю віддалившись одне від одного, тримаючись за простягнені руки, заглиблюючись зором у потемнілі очі. Гаряча хвиля підноситься до грудей, ступає до лиць, спливає до тремітних ніг, підхоплює обезвладнене тіло і кладе долі, в широку забуту постіль, між ласкаве коріння смоківниці.

Зоряна, тиха ніч пливе над Геброном.

Ще рано, вельми рано, ледь благословляється на світанок, але маленький ослик, навантажений вище власних вух, вже бадьоро цокає копитами по вузькій гебронській вулиці. Спереду тягне його за налигача Захарій, ззаду підганяє Елісеба. Щоб швидше дістатися із сутінку вуличок на передранкове світло піль.

Захарій трохи невиспаний. Учора пізно вернулися з левади, довго ще розмовляли, сьогодні треба було затемна встати, щоб частину дороги до Єрусалима пройти в ранковій прохолоді. За декілька днів починається при храмі служба Абієвої священичої черги, до якої належить Захарій. Ціле своє життя ходив він до міста цією дорогою. Скільки вже бувало таких ранків! Літніх, весняних і зимових. Але Захарій пригадує, що лише за перших часів подружжя, коли надовго розлучався з домом, тремтіло в нього серце такою ніжністю, як сьогоднішнього ранку. Згадавши вчорашній вечір, він зідхає. Чому це все щораз менше бувало в їхньому житті таких вечорів? А за останніх кілька років — не траплялося зовсім! І Захарій знову зідхає. Обережно, поволі, ніби боїться, що хтось почує. І щоб сам перед собою замаскувати власне зніяковіння від таких споминів-думок, — чи ж личать вони священикові перед чергою, — пошарпує за налигача. А ззаду, між цоканням копит, розрізняє шелестливі Елісебині кроки. Це навіть добре тепер, що жінка все мусить іти ззаду, за своїм чоловіком. — Не йди ніколи ззаду жінки, навіть коли вона твоя дружина, — вчить неписаний закон. — Не йди ані через міст, ані через річку, бо ніколи не матимеш участи на майбутньому житті. «Не йди за нею, — казав раз рабанові Єгошуа бен Леві ангел смерти Азраель{9}, — бо я часто стою за нею з мечем, приправленим до удару». Краще вже мудрому йти ззаду голодного лева, як позаду жінки.

Вони вже минають останні доми передмістя, вбогі притулки бідноти, куди не заглядає ані сонце, ані навіть пролізливі Іродові митарі{10}. Не зустріли ще ані душі. Геброн ще спить. У фіялковім передранковім задимленні досипляє ніч горбиста просторінь. Шпаки обзиваються з виноградників, і десь чатівливий сторож уже відполохує їх від стиглих грон пізнього винограду сухим тріскотом торохкала. Дорога виходить з долини на горб — просто до Бетцура, й Захарій спиняється не оглянувшись, аж осел штовхає його головою в спину. На сході, над Мертвим морем уже прояснюється, швидко викотиться й сонце, але яскравий Гелаль, син рожевого поранку, тремтить іскристим самоцвітом над Юдейськими горами. Наче мав би там залишитися ввесь день. Боже великий, який спокій і мир!.. А за лівим плечем рівно віддихає Елісеба.

— Бувай здорова, Елісебо, — починає, уникаючи зором її погляду. — Вернуся за місяць. Як завше. І привезу все, що пригадувала. На цей раз не забуду нічого.

— Господь сильний і милостивий хай сприятною вчинить дорогу твою й дозичить щасливого повороту, — врочисто відповідає Елісеба. Так-бо годиться вірній дружині при розлуці з чоловіком. Не личить їй виявляти своїх почувань, та ще й на дорозі. Голос їй злегка тремтить, вона навмисне наче триває в низькому поклоні, щоб не подивитися чоловікові до очей. Але Захарій нарешті зустрічає своїми очима її погляд і бачить у нім причаєне очікування. Він пускає налигача, підходить до жінки й ніжно проводить рукою їй по щоці. А Елісеба хапає цю ласкаву руку й без поцілунку притулюється до неї обличчям. Але зараз же, засоромившись, робить крок назад, ще раз уклоняється, знов бажаючи чоловікові щасливої подорожі й повороту. А після ще довго дивиться слідом, аж він зникає за ближчим горбом.