Леонід Мосендз - Останній пророк

ніч і спати клалася. Робила все немов неприсутня духом, ходила, як байдужі воли по ячмінному току. А серце стискалося й увільнялося, ніби чиясь рука там усередині тримала його в пригорщі й натискала чи попускала пруживі пальці.

Довго лежала так у духотливій пітьмі, не замружуючи гарячих очей, од яких утікав сон. Дзижчали часом під стелею неспокійні мухи, рівномірно дихав чоловік, піяли перші й другі півні. Вона ж усе дивилася в чорноту невидного простору. І лише як почав сіріти світанком чотирикутник віконного отвору, коли з левад озвався перший гамір зголоднілих шпаків — тоді нарешті заснула. Раптово й ненадійно, наче впала у глибоку, бездонну прірву нестями. І приснився їй дивний сон.

Приснився їй якийсь вельми врочистий день. Якесь свято свят, але яке — вона й не знає. Лише відчуває, що дуже велике, може навіть більше, ніж Пасха. А вона поспішає до дому молитви й бачить, що цілий Геброн стоїть шпалерами уздовж дороги, по якій вона має йти. Мужі, жінки, діти. Вона знає, що чекають лише на неї. З розкалатаним серцем проходить вона мимо знайомих облич. Хоче всміхнутися до них, хоче поздоровити кожного, але всі вони мовчки відвертаються від неї. Мужі, жінки, діти! Не встигає вона й порівнятися з кимось — бачить уже лише його обернену спину… І Елісеба відчуває, що на відвернених обличчях тих людей є лише презирство до неї, яку Господь позначив бездітністю…

Хоче втекти з цього страшного шляху муки, хоче звернути вбік. Але ноги не слухаються і самі несуть її чимраз далі й далі вздовж шнура байдужих спин, щораз ближче до молитовного дому. Ось вона вже біля жіночого входу, ось уже проховзне до середини, сховається в сутінку кутків од прилюдної ганьби. Але їй заступає дорогу жінка. Елісеба хоче оминути її, хоче втекти, але не може. Не може зрушитися з місця, стоїть прип’ята до землі. Вона перелякано дивиться на жінку й у сні відчуває, як огнем сорому палають їй лиця. Але ця жінка не відвертається від Елісеби. Вона хвилинку дивиться на неї ласкаво і співчутливо, опісля робить крок уперед і схиляється, хилиться перед нею в низькім, аж доземнім привітальнім поклоні… І нараз Елісеба знає, що це праматір Сара, дружина Авраамова, мати Ісаакова, праматір усього народу… І прокидається.

Цілий сьогоднішній день ходила Елісеба з цим сном. Він лякає її й разом заспокоює. Але йдуть ці почуття через її душу якимись хвилями. То огортає безмежна радість надії, пригадуючи праматір, що так само, як і вона, мусіла ховатися від ганьби безплідности. Аж нарешті зглянувся над нею Господь, і стала вона матір’ю. Та зараз же звідкілясь підсувається відчай і стискає за серце костистою рукою.

Так, правда! Було це з праматір’ю. Було з матерями вождів і пророків. Коли від безплідности рятував їх Вишній на їх молитви, обіцянки й каяття. Але все це за прадавньої давнини, ще перед полоном великим, коли любив Господь слуг своїх. Минулося! Та й що таке, справді, перед лицем Вишнього вона, Елісеба, й навіть чоловік її, хоч і священик, Захарій. Чим таким відзначаються вони, щоб міг ще зглянутися над ними Господь, як колись над Авраамовою Сарою, Елкановою Ганною — матір’ю Самуїла — або над матір’ю Самсона. Але чим же провинилися вони із Захарієм? За які гріхи караються? Чи, може, це іспит, іспит душі й тілу, як колись був призначений Йовові праведному й терпеливому? Та який же довгий та болючий іспит!.. Елісеба думає про Йова, й знову мир поволі вступає їй до серця… Благословенне хай буде ім’я Його!..

Елісеба з радісним тремтінням дивиться на захід. Сонце запало вже за Аскалон, за Велике море. Захід палає передзвістям перших осінніх вітрів. Але тепер тиша. Лише від часу до часу гупають об землю перестиглі плоди. І поволі, обертаючи обличчя на всі сторони потемнілого виднокругу, оглядає Елісеба присмерклу далину. Яка ж дорога, безконечно прекрасна й боляче близька ця земля! Предки досягли її з великим зусиллям і боротьбою, предківська кров покропила межі дідизни. Але варта вона, стократ варта тієї проллятої крови, тих зроблених зусиль. Та не лише проллятої. Але й тієї, що, може, треба буде пролляти ще в обороні могил предків і осель нащадків. Варта вона столітніх сподівань, минулої слави й прийдешніх жертв!.. О, як варта!..

Уже без жалю згадує Елісеба вчорашню пригоду біля криниці. Хоч і звучать ще в ній учорашні жалі матерів на долю своїх синів, які, може, мусітимуть впасти в боротьбі. Серце їй наповнено тепер любов’ю й надією. Вона поволі підноситься зі свого крісла-ложа й стає навколішки. Їй не треба довго шукати напрямку, де Єрусалимський храм. Він десь там трохи праворуч, де тепер догоряє полум’яне західне небо. Поволі підносить вона руки вгору й, з очима в далечінь, шепоче, шепоче, шепоче:

— Боже Авраамів, Ісааків і Яковів! Боже предків наших! Святий і Вічний! Вислухай молитву мою й благання мої припусти до вух своїх! Не мовчи на стогін мій, хоч перехожа я й служниця недостойна в Тебе, як і всі батьки наші. Боже єдиний! Ти бачиш страждання народу мого! Наче лев здобич, ухопив нас чужинець і саме ім’я наше хотів би стерти з лиця землі. Жорстокіший від єгиптянців, лютіший від філістимлян, злобніший за вавилонців! Пошли народу своєму, благаємо, Месію свого! Хай веде нарід за закон, за храм, за правду Твою! Зглянься й на мене, служницю Твою найостаннішу, що схиляється в найтяжчій скорботі перед Твоїм лицем! Здійми з мене прокляття безплідности, дай мені дитину, даруй мені сина! Не буду нарікати, ані стогнати, ані ридати, як покличе його Месія. Сама віддам Йому дитину свою! За храм, за нарід, за закон! Зглянься і вислухай мене, Господи, Боже наш! Здійми, о Сильний і Справедливий, ганьбу з раби Твоєї Елісеби!..

Елісеба замовкає. Лише тепер одчуває, як по обличчі стікають сльози увільнення. Але не втирає їх