Леонід Мосендз - Останній пророк

прудко нагинається, зручно висаджує глека на плече й іде геть, пруживо підносячись зі східця на сходець. А Марта здивовано дивиться услід, зідхає, поволі підносить і свого важезного глека та помалу вирушає слідом за Елісебою, тримаючись затіненої сторони крутих сходів.

Елісеба ще раз кидає турботливим поглядом по світлиці, вже зануреній у передвечірній сутінок, і хвилинку стоїть у задумі. Пригадує, чи не забула чого приправити Захарієві на завтрішню дорогу до Єрусалима. Потім виходить із дому.

Знову вечір, як і вчора, як кожен вечір гарячого поліття в Геброні. Ячмінні поля давно вже видали свій урожай. Прийшла пора на винниці й садки. Виноградні лози вгинаються до землі від тягаря грон, а віти смоківниць обважніли від плодів, і перестиглі смокви гупають іноді тяжко об землю. Треба ходити визбирувати падальниці, ранком і ввечорі.

Зараз же зі сходів перед домом завертає Елісеба за ріг, проходить вузькою вулицею, — вухом голки звуть такі вулички по палестинських містах, — і вона вже на краю міста. Садки й ниви пнуться по горбових схилах, і поміж їхніми кам’яними межами поспішає Елісеба до своєї левади. Під вершком горба, серед площ ячмінної стерні, стоять самітно могутні смоківниці, оточені зеленими острівцями необробленої землі. Вона ходить від одного острівця до другого, підносить із землі стиглі овочі, іноді розбиті від падіння з високости. Солодкий, загуслий сік уже принадив мурашок, й Елісеба обережно обирає овочі від чорних живих піщинок, щоб ані одної із них не роздушити.

Елісеба обходить дерева, кошик поволі наповнюється, залишається ще єдина смоківниця, найстарша, наймогутніша. Її залишила Елісеба напослідок. А тепер підходить, стає й уважно оглядає велетенське дерево, так ніби ніколи його не бачила. Хоч уже кількадесят років знає цього велетня на леваді, відтоді, як уперше була прийшла до Геброна. Ах, скільки років, скільки надій минуло, змінилося, щезло! А смоківниця все така сама, як тоді, коли молоденькою жінкою ходила вечорами із Захарієм. Так само, як і тепер, стирчали й тоді ці два тверді корені. Але що тоді! Мабуть, ще Захарієві батьки, може, й діди, знали їх і цю прогалину між ними, де так любо бувало сідати молодому подружжю. А з правого боку стирчить із землі той самий вершок каменя. І тоді вже була гарно вигладжена низька розвилина, до якої так любо було притискатися з дорогим тілом… Все таке незмінне й незрушне серед прудкого потоку часу! Господи! Куди втекли його води?

Елісеба стоїть хвилинку, обтяжена споминами, солодкими тяжезними споминами, опісля рішуче стріпує головою й знову починає нагинатися за стиглими овочами. Потім вертається до стовбура, хвилинку стоїть у задумі, наче щось пригадуючи, і стає між коріння на це, давно забуте й раптом віднайдене споминами місце. Сидить як у кріслі, наче равві Давид — посміхається — в широкому кріслі молитовні, випроставши засмалені ноги, простягши руки по поручнях-коріннях, спершись плечима об широкий стовбур.

Перед нею високорівня Юдейських гір, що розлогими, горбовими хвилями спускається до північного заходу. Від ближчої околиці Геброна, аж до далини, — вся вона затоплена тонкою імлою пороху, що золотиться від західнього сонця. Його червонасте коло вже сідає ген-ген за Аскалоном{7}, за Сароном, до Великого моря. Темною купою причаївся вже Бетцур{8} на Єрусалимській дорозі, у вечірньому сутінку долина, дозолочуються на сході скелі Юдейської пустелі, ані вітерець не зворухне гарячим вечірнім духом. І в урочистій тиші лише чути, як лунко гупає об землю перестиглий плід.

Мир і благодать простягають руки над Геброном, над мирним містом святих батьків і працьовитих дітей. Була доба сівби, і надійшов час жнив. Хто сіяв, працював і молився — зібрав плід зусиль. Має за що дякувати Всевишньому й хвалити Його. Але, як же з тим, хто теж сіяв, хто працював, може й до кривавого поту, але не зібрав нічого? Ні в цій добі, ні в минулій? Хто не має надії й на будуче? Чи ж його праця буде зайвою і надії марними? Що має робити? Як ще працювати і якими словами благати?.. Думає про це Елісеба, поглядаючи на спокоєм насичену кружину, й снуються їй у думках терпкі пророчі слова:

— Виноградник мав я на горбі родючім, обгородив його, і каміння визбирав, і насадив лоз виноградних, і збудував посередині вежу. Також і гнітило в нім поставив, чекавши, щоб уродилися грона. Але вродився дикий виноград!.. Отож тепер ви, мужі Єрусалимські й старші Юдейські, розсудіть між мною й виноградником моїм. Що ще треба було вчинити, чого не зробив я? Чому, коли чекав я, що принесе він грона — вродив мені дикий виноград?..

Що треба було вчинити? Що?.. Не знаходить Елісебина душа власної відповіді, а грізної пророчої прийняти не може:

— А тому оголошую вам усім, що я зроблю винограднику моєму: заберу пліт і стане пусткою, зруйную стіни й буде потолочений! Занедбаю його, не буду обтинати й обкопувати, й виросте на нім тернина й будяччя, а хмарам забороню давати дощ йому…

І немає вже миру в Елісебиній душі, бо знов обернувся їй у серці меч учорашніх образ. Прийшла була вчора додому як непритомна, і страшних зусиль коштувало їй не виявляти свого розхвилювання перед чоловіком. А він, наче все-таки здогадуючись, дивився на неї пильним, допитливим поглядом, посилав його за кожним її рухом. Заціпивши уста, щоб ані зідху не видавати, ходила вона вчора по світлиці, ставила перед Захарієм вечерю, стелила на