Леонід Мосендз - Останній пророк

ж я винна? За які гріхи карає нас із Захарієм Господь? Чи не даємо вбогим? Чи не пильнуємо суботи? Може, не тримаємося закону й не сподіваємося з пророками?.. За що?.. Відколи побралися ми — ані слова злого не почули одне від одного. Кожен у Геброні{3} це знає. От Яків і Малка гризуться і лаються щодня. Вона верещить, мов причинна, на цілу вулицю… Скільки горщиків потовкла вже й макітер поторощила!.. А мають одинадцятеро!.. Самі сини!.. Боже мій, Боже мій!.. Ми ж вийдемо іноді зі Захарієм на ниву, станемо на межі… Серце радується, глянувши, як благословляє Вишній нашу працю! Я гляну радісно чоловікові в вічі й бачу, що в них теж світиться радість і вдячність… Але нараз він зідхає, зводить очі до неба… І я вже знаю, що прийшло йому на думку, чого просить і на що жаліється… І не можу стримати сліз!..

Елісеба на хвилинку замовкає, звогчує язиком пересохлі губи й ледве стримує зворушення:

— А хіба ж ти, Марто, знаєш, як усе почалося сьогодні? Почекай, почекай! Не перебивай мені! Ти прийшла на самкінець і нічого не чула. Послухай-но!.. Почала, як завше, Малка. Ти знаєш, що від свого Якова вона наслухається всілякого. Як почала, як почала!.. Все про сучасне наше. І податки, нестерпні, каже, наклали на нас іродіяни{4} й священство утискають, як ніколи перед тим не бувало. Жертви, мовляв, починають обмежувати, й ходять чутки — кесаря нам свого римляни за Бога накинути збираються… Прийшли, мовляв, останні часи! Доба Месіїна стоїть перед дверима! Знамення, каже, розказував Яків, бачили останніми часами в Єрусалимі… Голоси зі святилища чути, як було це останній раз Гирканові{5}… Криваві часи віщують! Так ось говорить вона, ми слухаємо, а вона щодалі, то більше. І вже лише про Месію. Що прийшла вже пора з’явитися йому в усій славі своїй! Мечем і вогнем звільнити нарід від чужинців, обновити храм понад Соломонів і славу Сущого пронести через усі землі!.. Вміє говорити Малка, коли розійдеться!.. Очі палають, не знати звідки беруться слова… А тут встрягне Ганна ганчариха, тая, знаєш, завжди розтріпана!.. Всі ми, каже, чекаємо Месію, це правда, але хіба Месія потребуватиме меча й вогню, щоб визволити нарід свій з-під чужинного ярма? Навіщо йому пролиття нашої крови? Та ж він матиме меч огневий і леґіони ангелів будуть йому допомагати!.. Тут-то й почалося!.. Малка на Ганну, а Ганна на Малку!.. Насідають одна на одну. Стоїмо ми всі збоку, лише дивимося. А вони ось-ось у волосся вчепляться! Я й не витримала. Стала між ними, розборонити хотіла! Де там!.. Як наскочили обидві на мене!.. І хто це, мовляв, наставив мене за суддю їхніх суперечок? Не маю я, почали кричати на мене, жадного права у цій справі говорити. Не дав мені Господь дітей, — отож, як прийде боротьба й пролив крови, не мої діти, — почали кричати, — змушені будуть віддавати своє життя за нарід і закон! Не мої сини будуть кривавитися!.. Що мені до Месії!.. Позначивши мене бездітністю, вилучив мене тим самим Вишній з долі свого народу… І ще більше, ще більше!..

Елісеба поспішається, щоб швидше оповісти сьогоднішній випадок, висвітлити, дати відчути Марті всю глибину образи. А слова, не встигаючи за почуттям, зашпортуються одне за одне:

— І хоч би одна з них заступилася!.. Шестеро було їх перед тобою! Ані одна! Всі відступилися від мене! Наче від прокаженої! Почала я казати, що якби і дванадцять синів мала — всіх без вагання віддала б Месії! Хотіла сказати, що не в тім материнська любов, щоб тремтіти за тіло дітей своїх… Та де там! Не встигла! Ти саме тоді й прийшла, коли несамовито кричали вони на мене, що виключив, виключив мене Господь зі спілки вірних своїх!.. А ти кажеш, — мені здається… здається!

Мабуть, виладувавши з душі ввесь тягар сьогоднішньої образи, — не має вже Елісеба чого гамуватися. Уста їй здригаються, а з широко відкритих очей починають текти нестримувані сльози. А Марта жалісливо дивиться на неї, ступає на горішній східець, стає поруч, бере за руку й потішливо заглядає в вічі:

— Перестань, Елісебо! Не суши свого серця! Слізьми нічого не направиш! Не нарікай! Хоч і не чула я всього, що говорилося біля криниці, але уявляю собі, як мусить тобі боліти серце. Але ж уяви собі й ти, як мусить боліти серце матері, яка лише згадає про меч, про війну, про пролив крови! Про всі ті страшні речі, які можуть зачепити й її дітей. Ще й досі можемо чути від старих про жорстоку, криваву добу Макабейських{6}. Про тую матір їхню Сальомею, що мусіла придивлятися до смерти й мук кожного з синів… Ми знаємо про неї, але скільки було після неї! Кожне незадоволення Іродом викликає заколот, а з ним річки синівської крови й материнських сліз. І хоч би з того нарід щось доброго мав! Пересварилися і викров’янилися лише, а чужинці й далі панують над нами. І я тобі також признаюся, що як-но подумаю про криваву боротьбу, що може знову розпочатися на нашій землі, як-но уявлю собі, що й мої сини могли б у ній кривавитися… Як уявлю собі все це, — мені аж моторошно стає, й світ Божий немилий робиться! Та яке ж материнське серце може радіти чуткам про війну, про кров, про сльози, що тектимуть із її дітей? Ти справді уяви собі, Елісебо, як є матері! Тоді ти зрозумієш і нас, які…

Але Марта не встигає закінчити. Елісеба вискубує від неї свою руку і прудким рухом стирає з лиця сльози. Видимим зусиллям вона намагається опанувати своє хвилювання. Уста їй стають лезом ножа, а голос уже твердий і рішучий:

— Досить, Марто! І ти теж із ними! Усі ви проти мене, несправедливі, злі посестри!

Вона майже вигукує останні слова,