Леонід Мосендз - Останній пророк

name="anotelink3" id="anotelink3" href="#n_2" title=" Бахур — хлопець, дитина (тут і далі примітки редактора). ">[2], як будь-якій із нас!.. А поглядають на сорочки Захарія{2} мого й шиплять од заздрощів. Яких гарних сорочок, кажуть, понасправляла своєму!.. І знов той самий приспів: добре тобі, Елісебо, що дітей не маєш! І так одна, і друга, і третя. І так кожного дня, кожного дня, Марто! Роками вже так само, Марто! Говорить кожна таке й ніби б’є в серце списом погорди. Відчуваю, як біліють мені уста й тремтять плечі! А в очах темніє, ніч застилає мені зір, і не бачу, не виджу нічого! Але мовчу, мовчу, мовчу! Стискую зуби й мовчу!.. А вони відходять, кинувши на мене ще останнім поглядом презирливого співчуття. Є ще відважніші. Не одна з них часом каже: а я, каже, й такого плаття білого не хотіла би, а мій чоловік і таких сорочок пишних собі не бажав би, якби синами перестав нас обдаровувати Господь!.. Говорять отаке й дивляться на мене, ніби ось-ось простромлять мене наскрізь погірдливими очима… І так уже роками, роками.

Марта уважно слухає Елісебу, пильно слідкуючи за її обличчям, немов хоче побачити на нім ще більше, ніж чує. Сонце береться їй до очей, вона посувається ближче до стіни й перебиває:

— Це тобі здається лише, Елісебо! Справді лише-но здається! Ніхто з нас не висміває тебе, що не маєш дітей! Ніхто не глузує з тебе!

— О, Марто! Ти помиляєшся! От, послухай, прийшла до мене вчора Сара. Тая, знаєш, ковалиха… Як завше — або соли, або часнику позичити. Чи ж я їй коли відмовила? Прийшла чомусь зла-сердита, кинула по світлиці очима, немов замела. Та як почала, як почала!.. Спочатку несподівано солодко, наче мед їй із язика закапав. І яка ти, каже, Елісебо, добра господиня! І яка ж працьовита! Який у тебе тік чистенький і які стіни рівнесенькі-гладенькі та білі! Й усього-то ти маєш, чого лише твоя душечка забажає! Все, мовляв, обстарає тобі твій Захарій. Добре жити тобі без турбот, у чоловіковій безперестанній ласці. Але все ж таки, каже, сумненько буває тобі, мабуть, часом, Елісебо. Самій-самісінькій у порожньому домі. А літа твої вже такі… Ідуть та й ідуть! А дітей немає. Сумно тобі, мабуть, Елісебо, самотини справляти!.. І так жалісно зідхає, так солодко промовляє ота Сара, так ласкаво точаться їй слова… А в той самий час пече мене очима, милується, що палають мої щоки, біліють і дрижать уста, трусяться руки, шукаючи їй часнику… А після, натішившися моїми муками, починає мене потішати. Як ті, коло потока. Добре тобі, каже, що дітей не маєш! Не маєш ані журби, ані турботи, ані видатків, що їх не знаєш чим позатикати. Карою Божою є, каже, бездітність… Принаймні так говорить закон і пророки… Пророків згадує, просто в вічі мені заглядає. Хоче в душу мою скривавлену зазирнути! Але я, — облесливо так каже й солоденько, — думаю, що навпаки карою Божою є надмірна кількість дітей. Особливо, як не знаєш, що з ними робити, коли натиснуть злидні… Так тоді, каже, бідкаюся й нарікаю на свою долю, на безліч тих голодних пельок, яких немає чим позапихати. Але приходить ніч, каже, спить наша хата потомлена. А я лежу, каже, й благаю в Господа пробачення за свої скарги й дякую Йому за своїх бахурів. Слухаю, як дихають вони, як неспокійно перекидаються на своїй постелі. І згадую тоді знов тебе, Елісебо, як це, мабуть, тобі у порожній хаті, коли ще, буває, й твій до Єрусалима відійде. Ні за тобою, ані перед тобою нічого з материнських радощів і турбот. А я тоді, каже, вірю, що великим благословенням є тая вісімка, що їх маємо з Агієм. І на дев’ятого, каже, чекаємо… Стоїть так, Марто, вона передо мною, випинає живота, щоб я бачила, що не на вітер кидає вихвалки про дев’ятого. А я слухаю, все чую, але слова долітають до мене ніби звіддаля, звіддаля. Стискую зуби від болю, щоб не закричати: лиши, лиши мене!.. Не бий мене биту, поранену, нещасну!..

Елісебі заходить дух од хвилювання, уста тремтять, і кутики уст видовжуються долі. Ось-ось бризнуть сльози. Марта співчутливо дивиться на неї, жалісно зідхає:

— Але ж бо заспокійся, Елісебо! Не суши собі серця! Все це лише здається тобі, лише-но здається!..

Вона повторяє свої запевнення, не знаходячи на цей вибух сусідчиного болю жадних інших переконливих слів утіхи. І розпачливо зсуває набакир хустку. А потім простягає до Елісеби руку, немов доторком бажаючи заспокоїти її. Але Елісеба ніби не чує, вп’явшись поглядом у далечінь. І, помовчавши, Марта веде далі:

— Як часом хто з нас і скаже тоді, Елісебо, щось такого — не бери собі це так близько до серця! Сама бачиш, як нам іноді буває тяжко з нашими дітьми. А ще поле, винниця, обійстя… На все не вистачає ні часу, ні сили. Що там часу — іноді, здається, бракує й диху, щоб з усім упоратися… Там діра, — а тут бракує вже й латки! А подивляться на тебе, Елісебо! Живете вдвох з Захарієм, як ті голуб’ята. І за чоловіка маєш священика — не потребуєш так гонити тої скиби хліба, як багато інших. От і заздрість часом прокидається… Але більше тобі здається! Бігме, здається.

Елісеба ще й досі мовчить, ніби не помічає, не чує Марти. Очі її не відриваються від далечини, руки безвладно звисають здовж тіла. Лише Мартина павза раптово вертає її до дійсности. Вона робить крок долі, ще й нахиляється, наближаючи своє обличчя до Мартиного, блискаючи їй у вічі враз спалахненим зором. Голос у неї вже тихший, але слова ще запальніші і сиплються швидко-швидко:

— Ні, ні! Не здається, Марто! Не здається! Ти й сама знаєш, що ні! Лише потішаєш мене. Або хочеш виправдати тих… Та хіба