Леонід Мосендз - Останній пророк

не можна буде добробуту людства осягнути злочинними засобами. Ціль ніколи не освячує засобів, і коли наші наці(оналісти) про це забудуть — буде з ними великий капут… Любов до України велика річ, але треба ще собі усвідомлювати, навіщо нам тая Україна потрібна. Бо якщо ми в ній запровадимо своє НКШД, як вже смакують фітільовщики, то чи варто мати Україну?»

Незважаючи на ці песимістичні ствердження і запити, Мосендз залишився переконаним націоналістом у справжньому розумінні цього слова. До кінця своїх днів він зберіг глибоку релігійність і прив'язання до православної віри, відданість ідеї збройної боротьби і безмежну любов до України.

«Козак віри не міняє», «міняти віру — не козацьке діло», — повторював він у своїх листах, стверджуючи ще, що «я… рахую себе приналежним до всіх християнських конфесій… А я ще й містик трохи — за мене присягалися мої хрещені батьки… й я їх не смію зрадити».

Висловлюючи свої дорікання в бік націоналізму і націоналістів, Мосендз водночас із цим усі свої надії покладав на УПА, не вважавши цієї армії якимось фантомом і обороняючи молодий вік і запал її вояцтва: «А що члени УПА молоді, — то це не так страшно. Скільки мені було років, коли я був у 1918 році в армії УНР? Скільки було років ґарібальдійцям…, або тим, що року 1775-го покидали в Бостоні до моря англійський чай… Треба бути гордим, що ці „діти“ переконані, що вони комусь можуть бути „союзниками“. Пізнаю в них духа Ігоревих воїнів…» — пише в листі до М. Селешка від 15 грудня 1947 р., після прибуття до Німеччини збройних відділів УПА.

Якщо ж іде про Україну, то, не маючи вже в останні роки свого життя ніяких підстав до надій на повернення на рідну землю, мовляв, «я романтик, а все те, що було мені миле й любе, там знищене, й Україна уже не тая, що жиє в моїй уяві», а «працювати для України можна і не в Україні», Мосендз — вояк, науковець, поет і прозаїк, автор «Останнього пророка» — зберіг її непомерклий вічний образ у щонайглибших святая святих своїх почувань і дум. До болю зворушливо висловлена ця Мосендзова любов і вірність у листі до Ганни й Арсена Шумовських, написаному 15 березня 1948 р.:

«Перед роками снився мені сон: був я на небі, на широкій хмарі й під темним зоряним небом, і ангел показував мені будинки. А в одному була вітрина велика за склом і там стояли на чорних підставцях блискучі діяманти. Бачу їх! „Це народи світу“, — сказав ангел. — „А де ж Україна?“ — запитав я. — „Ось!“ — і показав на 7-й з ряду діямант. Не був він великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче ґотична вежа… І досі пам'ятаю, досі відчуваю я той трепет».

ОСТАННІЙ ПРОРОК
Частина перша

БАТЬКИ

— Чом же вони, Марто, такі злі? Чому всюди намагаються вколоти мене, Марто? Чому це ми, жінки, одна одній посестри, вміємо бути такими злими?

Дві жінки ступають поволі вгору сходами, виходженими в стрімкім скелистім схилі. Попереду йде струнка, висока. Вона легко підносить своє тіло зі східця на східець і зґрабно підтримує на плечі глиняного глека, повного води. Глек ледь помітно вихитується до такту ступенастих кроків. Та все ж таки сріблястий виплеск блисне часом на сонці, й білий одяг водоноші затемніє на плечі мокрою плямою. Але, схвильована, вона й не відчуває приємної прохолоди. Сльози тиснуть за горло, переривають слова, забивають дух. Які ж круті ці сходи! Як їх багато! Ніколи раніше не завважувала їхньої кількости, ніколи раніше не вадили вони водоноші! Звикла була до бездумности щоденних господарських праць — міряти денно їхню стрімкість: долі з порожнім, угору з повним глеком. Ніколи раніше не забивало їй дух. Лише сьогодні, бо переповнене вщерть, як глек водою, почуттям пекучої образи, калатає міцніше, ніж звичайно, схвильоване серце. Важко йти вгору, важко йти й жалітися й не бачити обличчя сусідки, що ступає позаду зі своїм ще ширшим, ще важчим глеком.

Вони спиняються, зусильно ставлять глеки долі, стоять мовчки і стурбовано дивляться одна на одну. Вище — старша, висока, струнка, з молодим, майже дівочим виразом очей, повних вогненного жалю. Долі — молодша, присадкувата, з заклопотаним поглядом, із якого світиться безліч неполагоджених турбот матері й господині. Не стримувана вже зусиллям ходи, безвладно спустивши руки здовж тіла, продовжує старша своє, а голос їй тремтить і ламається:

— Які ж ми жорстокі й злі посестри, Марто! Як уміємо вдарити, де найбільше, де найдошкульніше болить! Серце моє вже немов рана відкрита! Десятиліттям не загоюється воно! А до цього б’ють, товчуть вони! Б’ють, коли знаходять хоч будь-яку дрібненьку притоку. Завжди знайдуть її! Перемо, а вони й плаття мого не пропустять. Дивись, дивись! — завше виховзне якійсь із них, — яке біле плаття має Елісеба{1}! Добре, мовляв, їй! Немає в неї дітей, досить залишається часу на прання та на прибирання. Але от, якби їй, мовляв, стільки бахурів