Леонід Мосендз - Останній пророк

в науку до єрусалимського Храму, де він пізнає вчення фарисеїв і садукеїв. Збагнувши розрив між словом і ділом у своїх вчителів і зазнавши багатьох сумнівів і розчарувань, Єгоханан пристає до зелотів — організаторів й учасників збройної підпільної боротьби проти римських окупантів і проти своїх власних жидівських запроданців — царя, священнослужителів і фарисеїв. Гасла і настанови зелотів доведені в перших частинах роману до фанатичної крайности — катеґоричного і повсякчасного відкидання покори і слухняности, прославлювання чину і боротьби, апотеози меча, що ним треба нищити не тільки ворогів, але і своїх зрадників і запроданців, пропаґанди фанатизму і ненависти і навіть обґрунтовування конечности злиднів і нужди серед населення і потреби існування незадоволених, бо тільки так можна посилювати й успішно вести боротьбу з наїзниками. В зустрічі із зелотською дійсністю духовість Єгоханана починає ламатися, він, як стверджують провідники зелотів, «забагато думає», і йому, щоб відвести його від цього думання і зв'язати тісніше з терористичною акцією, доручають переведення експропріяції в єрусалимського багатія Беназара.

Проте закінчується третя частина роману «Манівці» якимось внутрішнім зламом, натяком на неминучий розрив Єгоханана із зелотами і їх практикою. Взявши участь у наказаній йому експропріяції — здобутті скарбу Беназара, під час якої той гине від удару серця, Єгоханан починає ніби нову добу свого життя. Він ще іде в батьківське село, в рідну хату, щоб відчути, що ніщо не в'яже його вже з землею, ще повторяє на могилі батька Захарія зелотську присягу «За закон, за храм, за нарід», але ж, вернувшися до Єрусалима, не шукає вже зв'язків із зелотами. Він виходить перед брами Єрусалима, на передмістову площу шукати допомоги від асаїна, члена секти есеїв — для хворого десятилітнього сина злидаря Закхея — і добивається цієї помочі по довгих благаннях повторенням слів Божого закону: «Милість давайте, а не жертву».

На цьому несподіваному, з погляду на загальну тенденцію перших частин роману, кінці ніби поклався відпечаток приреченої авторові твору важкої хвороби, свідомість неминучої смерти, коли уже не гасел і не жертв було йому треба як людині, але милости, любови. І може тому цей кінець звучить як передвістя того, що буде, — коли він, Єгоханан, Богом Даний, буде провіщати прихід Месії, що не мир приносячи, а меч, проповідуватиме усе ж таки Царство Боже — царство милости і любови між людьми.

Але ж, з другого боку, це закінчення свідчить про той злам, що відбувся в поглядах і в думанні самого Леоніда Мосендза, висловлений так яскраво в листуванні його останніх двох років і пов'язаний самим же Мосендзом із романом «Останній пророк». Як і герой свого роману, Мосендз розчарувався у вчителях-ідеологах і провідниках і в деяких виявах сучасного йому організованого націоналізму. Спричинений цим розчаруванням у Мосендза злам можна б ілюструвати десятками цитат із листів до друзів з різних відламів націоналістичного руху і до своїх приятелів не-націоналістів. Можна б цитувати його вислови і думки, інколи гострі-гострі, аж дошкульні, про «вождів», що проповідували одне, а робили друге; що не сміють провідники мати «приватних речей» у своєму житті; що про таких «казав колись Христос: робіть усе, чого вони навчають, і нічого, що вони роблять»; про тих, що «забагато дзвонять про націоналізм, а замало прикладають до нього рук»; про те, «щоб маси вести, а не плентатися у них у хвості, треба мати відвагу бути непопулярним», про «кризу характерів» і т. ін. «Не злися на мене за моє гостроязиччя, — писав Мосендз у листі М. Селешкові від 30 серпня 1947 р., в час закінчування «Манівців», третьої частини «Останнього пророка», — але моє розчарування безмежне й головно в моральних якостях, бо політичні — їх творить лише язик, а коли люди живуть з революції, то що ж їм робити, як не язика вправляти».

Розчарування Мосендзове було глибоке і болюче, але ж гострі його закиди й репліки слушні і справедливі у своїй основі і в патріотичному Мосендзовому ставленні до України і справи її визволення. Підкреслюючи в одному з листів (25 листопада 1946 р.) ще перед виїздом з Австрії, що «я не був ніколи жаден „івець“, лише все „їнець“», Мосендз так характеризує в одному зі своїх наступних листів до М. Селешка внутрішню гризню між націоналістами: «Ці сварки „івців“ — це льокальні справи, від яких зле робиться. Але в УПА я маю приятелів, і це не фантом. Мені здається, що у взаємній ненависті „івці“ не признали б собі навіть носа між очима… Гріхи „івців“ — це старі гріхи націоналізму: неграмотність, зарозумілість, нетерпимість і самозакоханість. Але людей гудьмо — з людьми будьмо, й я теж українець. Тому старанно вибираю зерно українське від „івської“ полови й працюю, бо „Ukraine first“». Такими ж словами схарактеризував Мосендз тодішній український націоналізм і в своєму листі до І. Бараниці від 23 березня 1947 р.: «Над нашим націоналізмом нависла одна загальна велика хиба: неуцтво й зарозумілість. Всі ці „діячі“ в'яжуть воєнну дійсність з реальною сірою і думають, що пістолями можна диригувати. Я з жалем бачу, що від людей хотять не знання й праці, але послуху й підлизування. На це я не здібен, я звик до співпраці й товариського порозуміння, а не до задирання носа й експлуатації для персональних цілей. І мені гірко, прегірко на душі». Цієї своєї характеристики Мосендз не обмежував тільки націоналістичними угрупуваннями: не менш дошкульно висловлювався він і про інші політичні, в тому числі й демократичні, напрями.

Висновки із цього розчарування не так може націоналізмом, як «націоналістичною» дійсністю, зокрема із факту, що завели люди й характери, — не тільки хвилювали і непокоїли Мосендза, але й спонукували його шукати виходу, давати відповідь, розв'язку на всі ці пекучі і болючі — до гіркости й розпачу — проблеми. Цю відповідь Мосендз готувався дати у своєму романі, за всякою правдоподібністю у незбереженій четвертій його частині. Конечність такої відповіді і навіть зміст її зафіксував Мосендз виразно й без ніяких недосказів, пов'язуючи її із своїм романом, у своєму листі до Шумовських від 24 травня 1948 р., значить знову ж таки в час писання четвертої частини цього роману:

«Ви говорите про недоговореність Донцова. Маєте рацію. Мабуть, у мойому романі знайдете відповідь. Бо мірилом речей є людина й завжди буде людина. І ніколи