Симона Вілар - Сповідь суперниці

Про всі ці події я знав лише з розповідей, оскільки був ще надто малий і навіть облич старших братів не пам’ятав. Ми з моїм молодшим братом Етельстаном були пізніми дітьми, свідченням якщо не пристрасної прихильності Свейна до дружини, то його нескінченної чоловічої сили. Вижили сім синів із одинадцяти дітей, яких народила йому Мілдред, донька Гарольда. До того ж, подейкували, що батько обдарував потомством і чимало селянок із довколишніх поселень, навіть мав зв’язки з дружинами йоменів,[9] спокушав їхніх доньок. Тож у околиці нерідко можна було зустріти дітей, схожих на тана з роду, що носив прізвище Армстронгів.[10]

Мати покірно зносила все. Усі свої сили й ніжність вона віддала цьому баламутові, який вихором увірвався в її життя та вивіз із кам’яної вежі її родичів на півночі, де вона тихо жила зі своєю матір’ю, коханою Гарольда, Едіт Лебединою Шиєю. І хоча вона тужила за колишнім життям, але ніколи не скаржилася. Зате ми з Етельстаном від раннього дитинства наслухалися її розповідей про величезну кам’яну вежу її рідні, тож не дивно, що обидва мріяли звести таку саму для матері. Але я знав тепер, що за моєї відсутності брат зробив усе, аби втілити її давню мрію.

Із батьком у мене завжди були складні стосунки. Молодші — я та Етельстан — були материнськими улюбленцями, але батько весь час проводив зі старшими. Двоє братів, які залишилися при ньому, виросли такими, як і батько, бешкетниками й баламутами, та все одно він їх любив, а нас, малюків, не помічав. Підрісши, я ніби збунтувався проти зневаги до себе, був із батьком брутальний, зухвалий, в’їдливий. Може, так я просто хотів привернути до себе його увагу, а може, не міг пробачити батькові зневагу до матері, його зради. Так чи інакше, але Свейн вирішив, що я паршива вівця в сім’ї, і мене відіслали до монастиря Святого Едмунда в Бері-Сент.

У обителі я, сакс за походженням, навчився побіжно говорити нормандською, письма, арифметики, латини та історії. Я був там одним із найкращих учнів і міг би піднестись, якби наставником послушників не виявилася така непримиренна до саксів людина, як брат Ансельм. Мої успіхи його просто дратували. Ніби саксу недозволено хоча б у чомусь перевершувати норманів. Та що й казати, я не був зразковим послушником. Ухилявся від роботи, якщо вона не була пов’язана з книгами, грубіянив. Мене гнітила одноманітність монастирських буднів, мені мовби повітря бракувало за стінами монастиря. Ні, я не був створений для духовної стезі. Я мріяв про інші країни, про мандри. І ось одного разу, не в змозі знести чергових знущань брата Ансельма, я вирішив його покарати. Вже розповідав, як саме. І самі розумієте, що після такого вже не міг залишатися в Бері-Сент.

У Англії я став утікачем. Проте невдовзі мені пощастило. Молодий граф Мортенський потребував писаря, я влаштувався до нього на службу, з часом став його секретарем, а пізніше — зброєносцем. Зі Стефаном я переїхав до Hopмандії, де вже почувався в цілковитій безпеці, без жодних побоювань, що мене впізнають і повернуть до монастиря.

Уже в Нормандії я почав вивчати всі науки, як і годилося хлопцеві з доброго роду: верхову їзду, володіння зброєю, стрільбу з лука, плавання, навіть складання віршів і гру в шахи. А ще я навчався манер, нормандських куртуазних манер, які так зневажали та висміювали в домі у мого батька, але які я визнав цілком гідними наслідування й такими, що відповідають високому духу лицарства. А я завзято хотів стати лицарем. Оскільки Стефан не поспішав з моєю посвятою, я вирішив, що саме час залишити службу в нього. Та й вабили мене мандри, безмежність світу.

Я поїхав. Це було за рік по тому, як втонули на «Білому Кораблі» мої брати-близнюки. Саме тоді я востаннє мав звістку з дому. Дізнався, що ще одного мого брата ув’язнили в Норіджській фортеці за бешкети, а батько з наступним із братів мало не ополчення збирає, щоб його звільнити. Вже тоді я подумав, що добром це не скінчиться. Та оскільки навряд чи міг чимось їм допомогти, просто сподівався, що справа вирішиться сама по собі. Шкода лишень було матері. І я через надійну людину повідомив їй про себе та пообіцяв, що за першої-ліпшої нагоди посилатиму їй звістку.

Я дотримав слова — писав їй із Парижа й Клермона, з Тулузи й Наварри, навіть із Кастилії, де вперше схрестив меча з невірними і де сама правителька Уррака[11] заявила, що я гідний носити ланцюг і шпори лицаря. Потім я відбув до Святої Землі, де зустрівся з великим магістром тамплієрів і надяг білого плаща з хрестом.

У Єрусалимі я отримав останнього листа від брата Етельстана. Сумного листа, в якому він сповіщав мене про смерть матері, про те, що брат мій і досі потерпає в Норіджі, а ще один брат безславно наклав головою в якійсь колотнечі. Батько ж ніби принишк після всіх лих, які напосілися на нього, ніби втратив сили в боротьбі з напастями. А на Етельстані лежить тепер усе господарство, та мій братик вправляється й навіть сподівається назбирати грошей і здійснити мрію нашої матері — звести кам’яний замок. Тоді серце моє мимоволі затрепетало. Замок! Замок Армстронгів у Норфолкширі!

Я змусив себе не думати про це. У мене було своє життя, свої клопоти й хвилювання. Я й не підозрював, що мені випаде повернутися, допоки не отримав листа від якоїсь леді Ріган із Незербі.

Ріган — старе британське ім’я, з часів, коли нога завойовників іще не ступала на землю Англії. Але при дворі в Руані Бертрада називала вдову мого молодшого брата Ригіною де Шампер. А це вже суто нормандське ім’я. Я навіть подивувався, що мій непримиренний батько взяв у дім невістку-нормандку.

Я порозпитував трохи, і ось що з’ясувалося. Коли з сімох