Леся Українка - Том 7

— Як ви хутко йдете! — обізвалась баронеса.

«Ще й то хутко! — подумала Софія.— Ах, а тут мені ще сей проклятий кіш! Чи є що смішніше від мене в сю хвилину?.. Чом я хоч вуаля не наділа,— так і вийшла на сміх людський!» Вона спинилась і силкувалась поправити як-небудь одною рукою «теє нещасливе простирало».

— Ну, що ж ви вже зовсім стали? Est се que je dois etre rotie? 1

— Ви ж казали тихше йти.

— Іти, але не стояти!

Софія мовчки подалась далі.

Ось вони стали перед понурою нудною будовою, де були купелі.

— Sophie, поки я буду купатись, підіть купіть мені тії води, що лікар сьогодні казав. Та глядіть, не баріться, бо нема гірше, як отут ждати.

— Добре,— відповіла Софія, а тим часом подумала: «От ще нова потіха! ще тую воду волочитиму! Не досить простирала!»

Заклад мінеральних вод був не дуже далеко, йти було недовго, але не конче приємно,— спека була чимала!

«Ах, яка се мука! — стогнала Софія в думці.— Ще ж се тільки початок мого лиха! Ще три місяці матиму сюю приємність!»

Вернулась вона з водами ще завчасу і мала ще довгенько ждати на баронесу. Вона сіла на лавці під якимсь кущиком, що посаджений був ніби для затінку. Навколо скрізь був жовтий сипкий пісок і всі ростини були тонкі та хворі, немов їх якась гірка туга зсушила. З купелевої будови насувались душні хмарища чорного диму і з ними доносився пах якихсь ліків та есенцій, пах, властивий усім будинкам для слабих.

Стежкою раз у раз проходили пани, а найбільш па-нії в туалетах легких поранніх, досить штучних, хто б сказав, навіть надто штучних, але на порядних водах завжди так ведеться, бо поміж люди йти опудалом не подобає й слабим.

Софія накидала оком на кожну пані. «Ото вирядилась! Видно, що слаба! А ся!.. І чого таким їздити на води? Та якби моя воля, я б зроду на таку нудоту не поїхала! Якби воля,— та тоді б, може, і ся нудота не була б така нудна! Он люди бавляться, вбираються, мають собі втіху... А я!.. Он пані,— боже мій, зранку як ушнурувалась! А сукня, а капелюх! Матінко! Он пані, як і я, в жалобі,— але ж і фасон!.. Однак як се нудно — ждати! Як гаряче! А тут іще сей дим!..»

Софія встала і пішла стежкою, прямуючи до курза-лу. Вона йшла, невважаючи куди. Зненацька з курзалу залунали гуки фортеп’яно. «А, хтось грає,— піду послухаю, все ж музика»,— подумала Софія і пішла до курзалу. Увійшовши, сіла собі на фотелю перед столом, недалеко від фортеп’яно. При фортеп’яно сиділа пані поважного віку, вбрана якось чудно, з претензіею, але без смаку; при ній сиділа молоденька панночка в простенькому убранні a l’enfantТо була княгиня з Росії і княжна, дочка її. Вони грали увертюру з «Норми» в чотири руки; грали вправно, старанно, дотримували такту, але музика виходила так, немов хто стукав раз у раз молотком по каменю; надто камінна гра була у пані княгині, що грала басову партію. В залі була ще одна особа, власне, вона звернула на себе увагу Софії. То була особа немолода і якась «лихом прибита», так подумав би кожний, хто б глянув на неї. Вона ходила по залі з кутка в куток автоматичною, розбитою походою, похитувалась наперед при кожному ступні, голова її, схилена набік, теж похитувалася журливо, на лиці був розлитий глибокий, безнадійний смуток, тонкі губи стулені скорбно, очі з тремтячими віями спущені в землю. Часами вона зводила погляд затуманений, повний туги-нудьги, потім знов спускала погляд і все ходила, ходила... Вбрана вона була в чорній сукні бог зна колишньої моди і в чорній старосвітській мантильці, все те убрання розпачливо обвисало на тій маленькій похилій постаті. Сухі, малі руки стиха шарпали край мантильки. Софія дивилась на ту постать і не могла відвести очей від неї. «Що вона думає? — гадала Софія.— Що вона може думати? Чи вона що спогадує? Чи за ким журиться? Я знаю, хто вона,— вона, певне, компаньйонка сеї княгині, знати по ній, що стара компаньйонка... Ні за ким вона не журиться, а за собою, над своєю долею пропащою... Яка у неї сукня! Боже, колишня вона? А се обличчя теж було колись молоде і, може, навіть гарне... У неї блакитні очі, тонкі риси лиця, волосся русяве... так, як у мене... постать — може, й постать була коли зграбна... Чого вона похитується? Боже, який у неї погляд!.. Нещасна. Хто вона: пані, стара панна? Панського чи простого роду? Чим вона була колись?., так, колись, тепер вона ніщо, вона стара компаньйонка... Яке слово! Що може бути гірше зватися старою компаньйонкою!..» Софія думала і все дивилась на ту бідну похилу постать, але стара компаньйонка не зважала на ті погляди; вона, здається, нічого перед собою не бачила, вона була затоплена у тяжкі, журливі думки, чи мрії, чи спогади, хтозна, як звалися ті гадки, але знати було, що гадки тії тяжко невеселі... Вона все ходила, ходила... На фортеп’яно взяли остатній гучний акорд. Княжна хотіла ще заграти «Casta diva», але княгиня встала і поглянула на компаньйонку, тая стрепенулась і раптом збудилася від своїх думок, на лиці з’явився вираз тупої покірності. Вона зрозуміла мовчазне бажання княгині, підійшла до столика, взяла парасоль, шаль і несесер («такий, як у нас»,— подумала Софія), подала княгині палицю, княжні капелюшик, потім всі трос подалися геть з курзалу; позаду всіх компаньйонка несла шаль і несесер. Софія глянула ще раз услід тій похилій постаті, потім встала і собі вийшла з курзалу. Ідучи стежкою до купелевого будинку, вона все думала-гадала. «Стара компаньйонка, стара компаньйонка! — бриніло їй в думці.— Боже, яка гірка доля! Отак зостарітись, заснидіти у ярмі... чи то життя? Як вона дійшла до такого стану?.. Ба, що ж! Чи я коли думала, що мені судиться бути компаньйонкою? Отже, може... ох, може, й «старою компаньйонкою» судиться бути!.. О ні: се надто, надто страшно, сього не буде, я не допущуся до сього!.. Але що ж, хто знає?.. Невже, невже і я отак змарнію у кормизі? О, краще мала б утопитись!..»

За думками-гадками не зогляділась, як дійшла до будинку, де вже на неї