Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

й став опікуватися фермою. За жінку собі взяв Розу Еліот із того боку затоки. Роза була найвродливіша в Чотирьох Вітрах — Леслі успадкувала її зовнішність, але духом вона в десять разів сильніша за свою матір, та й фігура в неї краща. Ви знаєте, Енн, я завжди стояла на тому, що ми, жінки, повинні захищати одна одну. Бачить Бог, ми стільки зносимо від чоловіків, тому я вважаю, що нам слід не гризтися між собою, і ви зрідка й почуєте, щоб я ганила якусь жінку. Але я ніколи не любила Рози Еліот. Вона була геть зіпсована, повірте мені — ледаче, байдуже, плаксиве дівчисько. Френк до роботи не годився, то вони були бідні, як церковні миші. Бідні! Та вони жили на самій картоплі, повірте мені! У них було двоє дітей — Леслі й Кеннет. Леслі зовні була викапана мати, а розумом вдалася в батька, та ще було в ній те, чого ані від кого з них узяти вона не могла. То була вдача її бабці, пані Вест — дивовижної жінки. У дитинстві Леслі була така кмітлива, товариська й весела. Усім вона подобалася, Енн. Батько любив її найдужче, і вона його теж. Вони були «сердечні друзі», так вона сама казала. Леслі жодних його вад не бачила — а він таки у певнім сенсі був хороший чоловік.

Ну й от, як Леслі виповнилося дванадцять, сталося перше жахіття. Вона обожнювала Кеннета, свого брата — той був на чотири роки молодший, такий гарний хлопчик. І він загинув — упав з великої копиці сіна, коли віз під’їздив до клуні. Колесо проїхало йому по грудях і роздушило його. А Леслі вздріла це на власні очі з піддашшя. Вона глухо скрикнула — їхній наймит потім сказав, що в житті не чув такого, і йому той крик лунатиме у вухах, аж доки покличе його сурма Гавриїла. Та більше вона не плакала й не кричала — просто скочила з піддашшя на віз, а з воза на землю й ухопила в обійми те маленьке тільце, що стікало кров’ю… Енн, її від нього відтягали силою, покликали мене… Ні, я не можу про це говорити.

Панна Корнелія втерла сльози з лагідних карих очей і кілька хвилин шила мовчки.

— Та зрештою, — продовжила вона, — і це минуло. Кеннета поховали на цвинтарі по той бік затоки, а Леслі повернулася до школи. Вона більше не згадувала братового імені — відтоді й донині я не чула, щоб воно прийшло їй на вуста. Їй, напевне, ця рана болить і досі… але тоді вона була дитям, а час милостивий до дітей, Енн, рибонько. Минали дні, і вона знову почала сміятися — у неї дуже гарний сміх. Тепер він лунає нечасто…

— Я чула його, коли ми з нею розмовляли, — мовила Енн. — Справді дуже гарний сміх.

— Після загибелі сина Френк Вест затужив. Він завжди був слабкодухий, і це його вразило, бо він таки любив малого, хоч і не так сильно, як Леслі. Його посіло горе й меланхолія, і він не хотів чи не міг працювати. І якось — Леслі тоді було чотирнадцять — він повісився, у власному домі, у вітальні, на гаку для лампи. Хіба не типовий чоловік? Та ще й завважте, Енн, — у річницю свого ж весілля! Непоганий, зі смаком вибраний час для самогубства, правда? А знайшла його там ніхто інша, як нещасна Леслі. Того ранку вона співаючи принесла у вітальню свіжі квіти й уздріла батька, що висів попід стелею з обличчям чорним, мов вугілля. Це було щось жахливе, повірте мені!

— Яке страхіття! — здригнулася Енн. — Бідна, бідна дівчинка!

— На похороні батька, так само, як на похороні Кеннета, Леслі майже не плакала. Зате Роза вила й голосила за двох, і Леслі, як могла, заспокоювала й утішала її. Мене, та й інших теж, Розина поведінка дратувала, проте Леслі була незмінно терпляча. Вона любила матір. Леслі віддана своїй сім’ї — для неї рідні завжди праві. Словом, вони поховали Френка поруч із Кеннетом, а Роза поставила йому велетенський пам’ятник — далеко більший за його особу, повірте мені. І коштував він більше, ніж Роза могла дозволити, аж вони мали заставити ферму. Але тоді невдовзі померла стара пані Вест. Вона лишила Леслі трохи грошей — на рік навчання в учительській семінарії. От Леслі й постановила собі — здобути диплом і вчителювати, щоб заробити на курс у Редмондськім коледжі. То був задум її батька — він хотів, щоб донька здобула вищу освіту, якої сам він так і не мав. Розуму й честолюбства Леслі не бракувало. Вона вступила в семінарію, за рік здобула диплом першого ступеня, приїхала додому й дістала посаду в гленській школі. Леслі була така щаслива, сповнена життя, мрій та завзяття. І коли я думаю, яка вона була тоді, а яка стала тепер, то кажу собі: хай вони згинуть, ті чоловіки!

І панна Корнелія так люто відрізала нитку, наче хотіла, мов Нерон, зітнути голову всьому чоловічому племені вкупі.

— Того літа в її життя ввійшов Дік Мур. Його батько, Ебнер Мур, мав у Глені крамницю, але Дік від предків матері успадкував любов до моря. Тож на літо він ходив у плавання, а взимку обслуговував покупців. То був кремезний і вродливий хлопець, але що за гидку дрібну душу він мав! Завжди прагнув недосяжного, та щойно здобував — то вже воно йому й не треба. Хіба не типовий чоловік? О, на погоду він не нарікав, доки сяяло сонце, і коли все було добре, ставав майже чемний і милий. Зате він пиячив, і ходили ці мерзенні плітки про нього й одну дівчину з рибальського селища. Словом, він не вартий був того, щоб Леслі й ноги об нього витерла. Та ще він був методистом! Але за нею гинув — по-перше, через її вроду, а по-друге — тому, що вона й розмовляти з ним не бажала. Він присягнувся, що одружиться з нею — і одружився!

— Як йому вдалося?

— О, то було дуже ницо. Ніколи не прощу цього Розі Вест! Бачте, рибонько, ті гроші під заставу ферми дав їй Ебнер Мур, і Роза не сплачувала відсотків, тож Дік почав її лякати, що, як Леслі за нього не вийде, батько позбавить її права на викуп ферми. Роза до чого тільки не вдавалася — зомлівала, ридала, благала доньку не дати викинути її з дому, де вона провела все