Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

життя після весілля, бо якщо це станеться, вона, мовляв, помре з горя. Я не судила б її за те, що вона так побивалася… але хто ж міг подумати, що Роза виявиться егоїсткою, здатною заради ферми принести в жертву рідну дитину? А вона виявилася. І Леслі поступилася, бо так любила свою матінку, що на все була готова задля неї. Вона вийшла за Діка Мура. Тоді ми гадки не мали, чому. Лише згодом я довідалася, як Роза її дійняла. Хоч я була певна, що в тій історії щось нечисто, бо знала, як вона раз по раз давала йому відкоша, а Леслі не з тих, хто так раптово змінює думку. Та й Дік Мур був не тим чоловіком, у якого могла б закохатися Леслі, попри всю його вроду й запал. Бенкету, звісно, не було, та мене Роза покликала до них на весілля. Я пішла й гірко пошкодувала про це. Я бачила обличчя Леслі на похоронах її брата й батька, а тепер, мені здавалося, вона стояла на власнім похороні. Зате Роза сяяла й цвіла, повірте мені!

Леслі й Дік оселилися на фермі Вестів — Роза, мовляв, не стерпіла б розлуки з донькою! — і прожили там першу зиму. Навесні Роза померла від запалення легень — шкода, що не на рік раніше! Леслі була вбита горем. Хіба не жахливо — як часом люди люблять тих, хто цього не гідний, а інші, котрі значно більше заслуговують на щастя, так і живуть без крихти доброго ставлення? Що ж до Діка, то йому швидко набридло тихе сімейне життя — хіба не типовий чоловік? Він сказав, що з нього досить, та й поїхав до рідні в Нову Шотландію — його батько був звідти родом. Написав Леслі, що його кузен, Джордж Мур, пливе з командою до Гавани, і він подасться з ними разом. Корабель називався «Чотири сестри» і плавати мав зо дев’ять тижнів.

Леслі, напевно, зраділа. Та вона про це й словом не прохопилася. Від дня свого весілля вона була достоту така, як тепер — горда й холодна, — і всіх, окрім мене, тримала на відстані. Я не дозволю, щоб мене тримали на відстані, повірте мені! Я просто завжди лишалася поряд із Леслі, так близько, як могла, попри все.

— Вона сказала мені, що ви — її найкращий друг у всьому світі, — мовила Енн.

— Справді? — утішено вигукнула панна Корнелія. — Я дуже рада це чути. Часом я думаю, чи легше їй від того, що я поруч — вона ж ніколи нічого не каже. Ви відігріли її душу — певно, більше, ніж самі гадаєте, інакше вона б і цього не сказала. Ох, бідолашна, зневірена дівчина! Щоразу, як я бачу Діка Мура, мені кортить проштрикнути його ножем!

Панна Корнелія знов утерла очі і, віддихавшись опісля кровожерливих думок, повела далі:

— Словом, Леслі залишилася сама. Перед від’їздом Дік засіяв поля, і старий Ебнер доглядав їх. Літо минало, «Чотири сестри» не верталися. Родичі в Новій Шотландії розпитували моряків, та й дізналися, що корабель прибув у Гавану, розвантажився, узяв новий вантаж і рушив назад. Це все, що було їм відомо. Діка Мура почали вважати мертвим. Майже всі так думали, хоча й не були певні, бо ці немовби покійники часто потім, через кілька років, поверталися додому. Леслі не вірила, що він загинув — і мала рацію, сердешна. І шкода, шкода тисячу разів! Наступного літа капітан Джим опинився в Гавані — це, звісно, було ще тоді, коли він не покинув мореплавства. От він і вирішив розвідати — капітан Джим завжди в чужі справи пхався, як типовий чоловік — і пішов по всіх тих кімнатах, що їх зазвичай винаймають моряки, і всіх випитував про ту команду «Чотирьох сестер». Про мене, краще не будив би лиха. Він тинявся там, аж доки в однім із таких місць не знайшов чоловіка, і враз не впізнав, що то й був Дік Мур, хоч і з довгою бородою. Капітан Джим поголив його й переконався остаточно — то був Дік Мур… принаймні то було його тіло. Розуму в нім не лишилося, а душі… я так собі гадаю, він її ніколи й не мав!

— Що з ним сталося?

— Цього ніхто достеменно не знає. Господарі розповіли, що з рік тому знайшли його на порозі власного дому в жахливому стані, з головою, мало не розтовченою на криваву кашу. Вони припускали, що він постраждав у якійсь п’яній бійці, і так воно, певне, й було. Вони забрали його до себе, хоч і не сподівалися, що він очуняє. Але він очуняв, і лишився після того, як дитя — ні пам’яті, ні глузду. Ті люди хотіли дізнатися, хто він, але так нічого й не вийшло. Він навіть імені свого не пам’ятав, а сказати міг лиш кілька найпростіших слів. У нього був із собою лист, що починався зі слів «Дорогий Діку» й за підписом «Леслі», і той без адреси й без конверта. Вони лишили його в себе — він навчився так-сяк поратись по господарству — і там капітан Джим його й знайшов. Він привіз його додому — я завжди казала, що на це його сам чорт напоумив, хоча іншого ж, мабуть, і не лишалося. Він гадав, що тут, коли Дік побачить знайомих і рідні місця, до нього повернеться пам’ять. Але ніщо не помогло. Так Дік і мешкає відтоді в сірому будинку понад струмком — як дитя, не більше й не менше. Часом у нього стаються напади люті, та загалом він — нешкідливе, добродушне ледащо. Коли за ним не стежити, він іноді тікає. Цю ношу Леслі тягне ось уже одинадцять років — і зовсім сама. Старий Ебнер помер невдовзі після повернення Діка, і з’ясувалося, що він був ледь не банкрут. Після його смерті Леслі й Дікові лишилася хіба стара ферма Вестів. Леслі здала її в оренду Джонові Ворду — от і весь її дохід. Часом улітку вона бере до себе пожильців — але майже всі приїжджі селяться на тому боці, де стоять усі літні будинки й готелі. Будинок Леслі задалеко від придатних до купання місць. Вона доглядає Діка й за одинадцять років жодного разу ніде не бувала — цей недоумок назавжди зав’язав їй світ. І це після всіх її колишніх мрій та сподівань! Ви уявляєте, як воно їй, рибонько — із її вродою, розумом, гордістю й честолюбством.