Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

Енн. — І, прошу вас, не вважайте мене порожнім бездумним дівчиськом лише тому, що бачили, як я танцюю в сутінках на узбережжі. Звісно, колись я навчуся триматися гідно. Бачте, я не так давно вийшла заміж, і вряди-годи почуваюся ще зовсім юною, навіть дитиною.

— Я дванадцять років заміжня, — мовила Леслі.

У це теж було неможливо повірити.

— Але ви ж не старші за мене! — мало не скрикнула Енн. — Ви, мабуть, вийшли заміж іще дитям!

— Мені було шістнадцять, — мовила Леслі, підводячись і беручи капелюха й жакет, що лежали біля неї. — Тепер мені двадцять вісім. Ну, я мушу вертатися.

— Я теж. Гілберт, напевно, уже вдома. Але я така рада, що ми обидві прийшли нині сюди, на узбережжя, і зустрілися.

Леслі змовчала, і Енн відчула розчарування. Вона щиро запропонувала їй свою дружбу, та ця пропозиція була, коли й не відхилена, то прийнята геть неласкаво. Мовчки вони видерлись на стрімчаки й рушили через луку, що її буйні, пір’їсті й побляклі трави скидалися на килим із кремового оксамиту. Дійшовши до стежини, Леслі озирнулася на Енн.

— Мені сюди, пані Блайт. Коли зможете, заходьте в гості.

Енн мала враження, начеб у неї жбурнули запрошенням.

На мить їй здалося, що пані Мур вимовила ці слова проти власної волі.

— Я прийду, якщо ви справді цього хочете, — дещо холодно мовила Енн.

— О, я хочу… хочу! — вигукнула Леслі з палкістю, що мовби проривалася назовні з-під удаваної стриманості.

— Тоді я прийду. Добраніч… Леслі.

— Добраніч, пані Блайт.

Додому Енн повернулася в тяжких роздумах і негайно переповіла все Гілбертові.

— То пані Мур не належить до племені, що знає Йосипа? — піддражнив він її.

— Ні-і-і, не належить… І все ж мені здається, що вона колись належала до нього, проте пішла чи була вигнана геть, — замислено мовила Енн. — Вона зовсім інша, не така, як більшість тутешніх жінок. З нею неможливо розмовляти про яйця й масло. І я ще вважала її другою пані Лінд! А ти, Гілберте, хоч раз бачив пана Мура?

— Ні. Бачив кількох чоловіків, що працювали на фермі, проте не знаю, котрий із них пан Мур.

— Вона ні словом його не згадала. Я певна, що вона нещаслива.

— З того, що ти кажеш, я припускаю, що вона вийшла заміж іще надто молодою та невпевненою у своїх бажаннях, і надто пізно збагнула, що помилилася. Це не рідкісна трагедія, Енн. Сильна жінка впоралася б із таким лихом, проте пані Мур, вочевидь, дозволила йому озлобити й занапастити свою душу.

— Не осуджуймо її, доки не знаємо, що призвело до цього, — заперечила Енн. — Мені здається, у її випадку все не так просто. Ти сам побачиш, яка вона чарівна, коли познайомишся з нею, Гілберте. І це геть не пов’язано з її вродою. Я відчуваю, що в неї багата душа, куди друг міг би ввійти, мов у неземне королівство. Але чомусь вона відштовхує кожного й не дає розвитку власним здібностям, які могли б дати щедрі плоди. Так, відколи ми попрощалися, я міркувала, як назвати те враження, котре вона справляє, і ці слова опишуть його найточніше. Я запитаю про неї в панни Корнелії.

Розділ 11

ІСТОРІЯ ЛЕСЛІ МУР

— Еге ж, два тижні тому народилося восьме дитя, — повідомила панна Корнелія холодного жовтневого надвечір’я, сидячи в кріслі-гойдалці біля каміна в Домі Мрії. — Це дівчинка. Фред від люті мало не здурів — казав, що очікував сина… коли насправді зовсім не хотів нових дітей. Зате якби народився хлопчик, Фред буркотів би, що це не дівчинка. Досі в них уже було три хлопчики та четверо дівчаток, то мені здається, тепер це не має жодного значення. Але Фред, звісно, мусив обуритися — хіба не типовий чоловік? Малятко, у своїй новій гарненькій льолі, просто чарівне. У нього чорні оченята й такі милі крихітні ручки.

— Неодмінно піду подивитися на маленьку. Я люблю дітлахів, — мовила Енн, усміхаючись власним думкам, надто потаємним і священним, щоб висловлювати їх уголос.

— Гарні вони, це правда, — визнала панна Корнелія. — Проте дехто явно має їх більше, ніж треба, повірте мені. У моєї сердешної кузини Флори із Глена їх одинадцятеро, і вона при них, як рабиня! Три роки тому їхній батько наклав на себе руки. Хіба не типовий чоловік?

— Що змусило його піти на це? — запитала вражена Енн.

— Не зміг узяти гору в суперечці — і плигнув у колодязь. Так йому й треба! Він був природжений тиран. Але колодязем стало неможливо користуватися, і Флора, бідолашна, після того так на це й не наважилася. Мусила копати новий — а це коштувало хтозна-скільки, ще й вода в нім виявилася жорстка, мов цвяхи. Коли вже він надумав топитися — хіба в затоці води недостатньо? Мене такі чоловіки дратують. Хоча тут більше самогубців не траплялося, крім нього й Френка Веста, батька Леслі Мур. До речі, Леслі ще у вас не була?

— Ні, та ми зустрілися на узбережжі кілька днів тому, і якось познайомилися, — відповіла Енн, нашорошуючи вуха.

Панна Корнелія кивнула.

— Я рада, рибонько. Я сподівалася, що ви зустрінете її там чи тут. І що ви про неї скажете?

— Мені вона здалася дуже вродливою.

— Еге ж. У Чотирьох Вітрах ніхто й ніколи не міг до неї дорівнятися. Ви бачили її коси? Вони, коли розпущені, стіп їй сягають. Але я мала на увазі, чи сподобалася вона вам?

— Я думаю, вона могла б мені сподобатись, якби дозволила, — поволі проказала Енн.

— Але ні, вона відштовхнула вас і тримала на відстані, бідолашна! І ви не дивувалися б цьому, знаючи, що в неї за життя. Це трагедія… трагедія! — виразно повторила панна Корнелія.

— Розкажіть мені про неї… звісно, якщо тут немає таємниць.

— Та що ви, рибонько, ніяких таємниць. Усі в Чотирьох Вітрах знають історію Леслі Мур — тобто знають її зовнішній бік. Про внутрішній не має гадки ніхто, крім самої Леслі, а вона нікому не звіряється. Я, мабуть, найкращий друг, який у неї є, і навіть я ні разу не чула її нарікань. Скажіть, ви зустрічали Діка Мура, її чоловіка?

— Ні.

— Ну, то я розповім вам усе від початку, щоб ви зрозуміли. Як я вже сказала, батьком Леслі був Френк Вест. Тямущий, але безпорадний — хіба не типовий чоловік? Так, розуму в нього було достолиха… та де ж йому це помогло? Він провчився був два роки в коледжі, а тоді здоров’я не стало. Вести схильні до сухот. Отже, Френк повернувся додому