Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

усмішкою, що незмінно й в усіх викликала приязнь і довіру. — Я пані Блайт… живу в маленькому будиночку над узбережжям.

— Так, я знаю, — мовила дівчина. — Я Леслі Мур… пані Мур, — неохоче додала вона.

На мить Енн заніміла від подиву. Їй і на думку не спадало, що ця дівчина може бути заміжня — у ній не було нічого, що нагадувало би про це. І щоб вона, до того ж, виявилася сусідкою, яку Енн уявляла собі звичайною та нічим не прикметною хатнюю господинею! Енн не могла так швидко осягнути цю дивовижну зміну.

— То… то ви мешкаєте в тім сірім будинку понад струмком, — пробурмотіла вона.

— Так. Мені давно вже слід було зайти до вас, — мовила дівчина, ніяк не виправдовуючись і не пояснюючи свого зволікання.

— Я була б рада, якби ви прийшли! — вигукнула Енн, трохи оговтавшись. — Ми з вами — найближчі сусіди, і просто мусимо бути друзями. Єдина вада Чотирьох Вітрів — це те, що тут небагато сусідів. А щодо всього іншого тут пречудою.

— Вам тут подобається?

— Подобається? Я обожнюю цю затоку! Найкрасивіше місце, що я бачила.

— Я бачила не так багато місць, — поволі відказала Леслі Мур, — але завжди вважала, що тут дуже гарно. Я… я теж люблю цю затоку.

Вона говорила так само, як поглядала на Енн — сором’язливо й водночас палко. Енн мала дивне враження, що ця дівчина — чомусь назвати її інакше було неможливо — багато що могла б розповісти, якби захотіла.

— Я часто приходжу сюди, — додала Леслі Мур.

— Я теж, — мовила Енн. — Дивно, що ми досі тут не зустрілися.

— Ви, напевно, приходите раніше, ніж я. Я буваю тут зазвичай пізно — майже в сутінках. І я люблю приходити сюди після шторму — як сьогодні. Не люблю моря, коли воно спокійне та погідне. Значно цікавіше воно в битві… гуркоті й піні.

— А я люблю його всіляким, — відповіла Енн. — Тут, у Чотирьох Вітрах, море для мене стало тим, чим удома була Стежина Закоханих. Сьогодні воно було таке вільне й дике… І в мені щось вивільнилося назустріч йому — от я й витанцьовувала так несамовито. Авжеж, я й не думала, що хтось мене побачить. Якби це вздріла панна Корнелія Брайант, вона змалювала б сумну перспективу для сердешного молодого лікаря Блайта.

— То ви знаєте панну Корнелію? — запитала Леслі, сміючись. У неї був незвичайний сміх: він задзвенів ураз і несподівано, і лунало в нім щось витончене й чисте, мов у сміхові немовляти. Енн і собі засміялася.

— Так! Вона кілька разів була в нашому Домі Мрії.

— У Домі Мрії?

— О, це миле дитяче ім’я, котре ми з Гілбертом дали нашому дому. Просто ми кличемо його так між собою. Воно вихопилося в мене — я й замислитися не встигла.

— Отже, білий будиночок панни Рассел — ваш Дім Мрії, — зачудовано мовила Леслі. — Я теж колись мала свій власний дім мрії… але то був палац, — додала вона зі сміхом, чистоту якого дещо потьмарила нотка гіркої іронії.

— Колись і я мріяла про палац, — відповіла Енн. — Так, напевно, усі дівчата мріють. А тоді ми селимося, задоволені, у восьмикімнатних будиночках, які здаються втіленням найпотаємніших наших бажань — бо там із нами наш принц. Хоча ви мусили б мати справжній палац — ви така вродлива. Дозвольте сказати вам це — у мене подих перехоплює від захвату. Пані Мур, ви найвродливіша з усіх, кого я бачила.

— Якщо ми будемо друзями, прошу вас кликати мене Леслі, — мовила пані Мур із дивним роздратуванням у голосі.

— О, звісно! А мої друзі кличуть мене Енн.

— Мабуть, я справді вродлива, — мовила Леслі, гнівно поглядаючи на море. — Я ненавиджу свою вроду. Краще б я була так само груба й потворна, як найогрядніша, найпотворніша дівчина з отого рибальського селища. Ну, то що ви думаєте про панну Корнелію?

Така різка зміна теми геть унеможливила подальші звіряння.

— Панна Корнелія — серденько, правда ж? — мовила Енн. — Минулого тижня вона запросила нас із Гілбертом до себе на святкове чаювання. Ви чули, мабуть, про столи, що вгинаються від наїдків?

— Здається, мені траплявся цей вислів у газетних репортажах про бучні весілля, — усміхнулася Леслі.

— У панни Корнелії стіл, може, і не вгинався, проте місця на ньому було мало. Неймовірно, що вона стільки наварила й напекла всього для двох людей. Ми завважили чи не всі види пирогів — окрім лимонного. Панна Корнелія розповіла, що десять років тому одержала за нього приз на шарлоттаунській виставці й відтоді ні разу його не пекла, щоб не затьмарити слави невдачею.

— Ви з’їли достатньо, щоб її потішити?

— Я — ні. Але Гілберт підкорив її серце, з’ївши… не скажу, скільки. Утім, вона запевнила, буцім нема такого чоловіка, що не любив би пирогів більше, ніж Біблію. Знаєте, я обожнюю панну Корнелію.

— Я теж, — відгукнулася Леслі. — Вона мій найкращий друг у всьому світі.

Потайки Енн здивувалася: чому, коли це так, панна Корнелія ні разу не згадала при ній пані Мур? Адже про всіх інших сусідів вона говорила охоче й беззастережно.

— Гарно, правда? — порушила коротку мовчанку Леслі, вказуючи на химерну гру світла в промені, що падав крізь розколину скелі позаду них і витанцьовував на поверхні води при її підніжжі. — Якби я прийшла сюди… і нічого більш не побачила, тільки це — я все одно пішла б додому задоволена.

— Гра світла й тіні тут, на березі, завжди прекрасна, — мовила Енн. — Кімнатка, де я шию зазвичай, виходить вікнами на море, і я сідаю при вікні й розкошую. Ці кольори й тіні постійно змінюються, і вже за дві хвилини стають не такі, як були.

— І вам ніколи не самотньо? — різко запитала Леслі. — Навіть, коли поруч нікого немає?

— Ні. Я, мабуть, ніколи й не була самотня, — відповіла Енн. — І на самоті я не сама — у мене є мрії, уявні співбесідники й забави. Я люблю часом побути сама — поміркувати про щось і відчути його смак. Але й друзів я люблю — і завжди тішуся теплій, веселій розмові. О, приходьте до мене в гості — якнайчастіше! Будь ласка! Надіюся, — додала Енн, сміючись, — я сподобаюсь вам, коли ми познайомимося ближче.

— Не знаю, чи сподобаюсь я вам, — серйозно відказала Леслі. Вона не напрошувалася на комплімент. Вона дивилася вдалечінь, на хвилі, оздоблені квітучими гірляндами піни, що ввібрала місячне сяйво, і погляд її був понурий.

— Я певна, що сподобаєтесь, — відказала