Анрі Шарр'єр - Метелик

швидко долає ті сто метрів, які відділяють нас від місця, де мали б бути мої супутники. Але нічогісінько не видно, і я гукаю:

— Клузйо!

— Мовчи, Бога ради! — озивається Жезюс. — Анфле, черкни кілька разів запальничкою.

Сиплються іскри, і їх помічають мої товариші. Клузйо свистить крізь зуби: цей звук зовсім тихенький, але чути його добре. Так, ніби сичить гадюка. Клузйо свистить безперестану, і цей свист нарешті приводить нас до нього. Анфле виходить на берег, бере Клузйо на руки й кладе його в човен. Матюрет також сідає в човен, а за ним — Анфле. Нас п’ятеро, вода лиш на два пальці не досягає краю бортів.

— Якщо схочете поворухнутись, попередьте мене — каже Жезюс. — Метелику, більше не веслуй, поклади весло собі на коліно. Анфле, рушаймо!

Човен пливе за течією і швидко поринає в темряву.

Коли через кілометр ми проминаємо освітлену тьмяним електричним світлом в’язницю, то вже не пливемо, а мчимо за течією посеред річки. Анфле виймає з води весло. Лише Жезюс, затиснувши своє весло між колінами, підтримує рівновагу човна. Він не веслує, він тільки кермує.

— Тепер можна розмовляти й курити, — каже Жезюс. — Гадаю, все обійшлося добре. Ти певен, що ви нікого не вбили?

— Не певен.

— О господи! — озивається Анфле. — Ти це приховав від мене, Жезюсе! Ти сказав, утікатимуть звичайні засланці, а тепер я бачу, що вони каторжани.

— Так, Анфле, це каторжани. Я не хотів тобі цього казати, бо ти мені не допоміг би. Якщо ми попадемося, я візьму все на себе.

— Та вже ж! За твоїх сто франків, Жезюсе, я не хочу накласти головою, якщо когось убито, чи йти на довічну каторгу, якщо когось поранено.

— Анфле, я дам вам на двох ще тисячу франків, — кажу я.

— Гаразд, друже. Домовилися. Дякую. Ми здихаємо в селищі з голоду. Тут на волі важче, ніж у неволі. В’язнів принаймні годують і одягають.

— Друже, — звертається Жезюс до Клузйо, — твоя нога не дуже болить?

— Ні, — відповідає Клузйо. — Що ми будемо робити, Метелику, з моєю поламаною ногою?

— Побачимо. Куди ми пливемо, Жезюсе?

— Я сховаю вас в одній бухточці за тридцять кілометрів від виходу в море, — каже Жезюс. — Там просидите з тиждень, поки вгомоняться наглядачі та людолови. Треба, щоб вони подумали, ніби ви ще цієї ж таки ночі спустилися по Мароні до моря. Людолови плавають на човнах без моторів і через це особливо небезпечні. Отож вогник від сигарети, слово чи кашель можуть стати для вас фатальними, якщо людолови виявляться десь недалеко. А в наглядачів великі моторні човни, вони не заходять у ту бухточку, бо сядуть на мілину.

Ніч світлішає. Десь близько четвертої ранку ми після довгих пошуків нарешті натрапляємо на знак, який відомий лише Жезюсові, і запливаємо в джунглі. Човен підминає дрібну поросль, яка позад нас знову випростується, утворюючи густу завісу. Треба добре знати своє діло, щоб зуміти проплисти тут човном. Ми пробиваємося в джунглі понад годину, розгортаючи гілля, що загороджує нам дорогу. Потім раптом випливаємо на своєрідний канал і зупиняємось. Берег тут поріс травою, а дерева високі, і хоч уже шоста година, денне світло ще не проникає крізь їхні крони. Під цим пишним склепінням не стихає крик безлічі невідомих нам птахів.

— Ось тут ви й чекатимете цілий тиждень, — каже Жезюс. — Сьомого дня я принесу вам харчі.

Він витягує з густих кущів невелику, завдовжки метрів зо два, пірогу. В ній два весла. Цією пірогою Жезюс підніметься за припливу до Сен-Лорана.

Тепер візьмемося до Клузйо, який лежить на березі. Він і досі в самій сорочці, й ноги в нього голі. Ми нарубуємо сокирою сухих гілок, зв’язуємо їх, і в нас виходять ніби дві дощечки. Анфле смикає Клузйо за ногу, той обливається потом, а потім каже: «Годі! Ось так болить менше, мабуть, кістка стала на місце». Ми прикладаємо ті дві «дощечки» йому до ноги і обв’язуємо її. Йому легшає. Жезюс купив четверо штанів, чотири сорочки й чотири вовняні блузи засланців. Матюрет і Клузйо вдягаються, а я залишаюся в одежі тюремника. Перехиляємо рому. Ми допиваємо вже другу пляшку після втечі; на щастя, ром зігріває. На нас без угаву нападають москіти, й доводиться пожертвувати коробкою тютюну. Ми розмочуємо його у вичищеному, схожому на пляшку гарбузі й змочуємо тією рідиною обличчя, руки та ноги. Вовняні блузи чудово зігрівають нас у вологому повітрі, що наскрізь проймає все тіло.

— Ми рушаємо, — озивається Анфле. — А де обіцяна тисяча франків?

Я відходжу вбік і повертаюся з новісінькою тисячо— франковою банкнотою.

Бувайте! Не витикайте звідси носа цілий тиждень, — каже Жезюс. — Сьомого дня ми прийдемо. А восьмого попливете в море. Тим часом зробіть вітрило, клівер, наведіть лад у човні, покладіть кожну річ на своє місце, закріпіть петлі стерна. Якщо ми не прийдемо через десять днів, то знайте: нас заарештували в селищі. Ви напали на наглядачів, і «це, певно, не обійшлося без крові.

Клузйо зізнається, що не залишив свого карабіна під муром. Він перекинув його через мур, а що річка там зовсім близько, то карабін, на думку Клузйо, впав у воду. Жезюс каже, що це добре, бо коли його не знайдуть, то людолови подумають, ніби ми озброєні. У людоловів тільки револьвери та тесаки, отож, гадаючи, що ми маємо карабін, вони побояться розшукувати нас— Що ж, до побачення! Якщо нас викриють, нам доведеться покинути човен і піти вздовж каналу в джунглі, а потім з компасом пробиратися суходолом на північ. Через дза-три дні ми вийдемо на табір смерті «Шарвен». Там комусь заплатимо, щоб повідомили Жезюса, де ми переховуємося.

Колишні каторжани відпливають. За кілька хвилин їхньої піроги вже не видно. Западає тиша.

Денне світло цідиться в джунглі якось незвично. Здається, ніби стоїш під склепінням, над ним сяє сонце, але крізь нього не пробивається жоден промінь. Теплішає. Матюрет, Клузйо і я лишилися самі. Перше, що нам спадає на думку, — це засміятися: все пройшло як по маслу! Тільки Клузйо не пощастило — зламав ногу. Сам Клузйо каже, що тепер, коли нога в шинах, він почувається краще.

Тепер можна зварити каву. Швиденько розводимо багаття й випиваємо по великому кухлю чорної кави з цукром— сирцем. Чудово. Від учорашнього вечора ми так стомилися, що тепер ніхто не має бажання ні передивлятися залишені нам речі, ні оглядати човен. Устигнемо ще. Ми вільні, вільні, вільні! Минуло рівно тридцять сім днів, відколи нас привезли на каторгу. Якщо ця втеча закінчиться щасливо, то моя довічна