Анрі Шарр'єр - Метелик

каторга виявиться недовгою. Я питаю подумки: «Пане суддя, скільки триває довічна каторга у Франції?» І регочу. Матюрета теж засуджено на довічну каторгу.

— Ще рано святкувати перемогу, — озивається Клузйо. — Колумбія далеко, а цей човен з паленого дерева навряд чи довго пропливе морем.

Я мовчу. Відверто кажучи, я до останньої хвилини гадав, що цією пірогою нас тільки доставлять туди, де стоятиме справжній човен, і на ньому ми й подамося в море. Усвідомивши свою помилку, я не зважуюсь нічого сказати, щоб не нагнати на друзів паніки. З іншого боку, не хочеться виказувати перед Жезюсом, що я не знаю, на яких вовнах звичайно втікають…

Цей перший день ми проводимо в розмовах і за вивченням незнайомих нам джунглів. Над нашими головами справжнє змагання зі стрибків улаштували мавпи та білки. Попити води й скупатися прийшло стадо бакірів — різновиду дрібних вепрів. Їх зібралося тисячі зо дві. Вони забрели в затоку й плавають. Невідомо звідки виринає кайман і хапає за лапку вепра, той кувікає, наче його ріжуть, і тоді інші вепри накидаються на каймана, стрибають на нього верхи, намагаються кусати за комісури його величезної пащі. Кожним помахом хвоста крокодил жбурляє то в один бік, то в другий по вепрові. Одного з них кайман оглушив, і тепер цей вепр плаває догоричерева. І одразу ж інші вепри з’їдають його. Заплава почервоніла від крові. Це видовисько тривало двадцять хвилин. Потім кайман пірнув у воду. Більше ми його не бачили.

Другого дня уранці ми, добре виспавшись, знову заварюємо каву. Я скидаю блузу, беру великий брусок марсельського мила, що його знайшов у човні, і умиваюся. Матюрет голить скальпелем спершу мене, потім Клузйо. В самого Матюрета борода ще не росте. Коли я беру в руки блузу, щоб одягтися, з неї випадає величезний чорно-фіолетовий волохатий павук. Волоски на ньому досить довгі, й закінчуються вони сріблястими кульками. Павук надто великий, і я з огидою розчавлюю його. Потім ми викидаємо з човна всі речі, навіть барильце з водою. Вода в ньому лілова — мабуть, Жезюс укинув забагато марганцівки, щоб вона не зіпсувалася. В добре закоркованих пляшках знаходимо сірники й тертушку. Шкільний компас показує тільки північ, південь, захід і схід, градусних поділок на ньому нема. Щогла заввишки тільки два з половиною метри. Ми зшиваємо мішки від борошна, робимо з них вітрило й просилюємо по його боках вірьовку, щоб міцніше трималося. Я майструю клівер у вигляді рівностороннього трикутника: він допомагатиме піднімати ніс човна на хвилі.

Коли зводимо щоглу, мені впадає в око, що днище човна ненадійне: отвір, у який вставляється щогла, дуже розбитий, понівечений. Коли ми прикручуємо дверні завіси, які триматимуть стерно, шурупи входять у дерево, як у масло. Човен уже наполовину спорохнявів. Той негідник Жезюс посилає нас на смерть! Усупереч власній волі, я йоказую все це товаришам — просто не маю права приховати такого від них. Що ж робити? Коли сюди прийде Жезюс, ми примусимо його знайти надійніший човен. Спершу ми його роззброїмо, і я з ножем та сокирою пожену Жезюса до селища — нехай шукає інший човен. Це досить ризиковано, але ще ризикованіше вирушати у море в отакій труні. З харчами все гаразд: маємо сулію олії і кілька коробок маніокового борошна. З цим можна заплисти далеко…

Цього ранку ми стали очевидцями цікавого видовища: зграйка мавп із сірими обличчями побилася з мавпами з чорними та волохатими обличчями. Під час цієї бійки Матюрет дістав удар по голові ломакою, і в нього на маківці виросла гулька завбільшки з горіх.

Ми тут уже п’ять днів і чотири ночі. Минулої ночі пройшла злива. Ми ховались від неї під листям дикого бананника. Вода бурхливо струмувала по листі, але в нас намокли тільки ноги. Сьогодні вранці я попиваю каву й думаю, який шахрай цей Жезюс. Скористався з нашої недосвідченості й усучив нам дряхлий човен. Щоб заощадив якихось п’ятсот-тисячу франків, він посилає на неминучу смерть трьох чоловік! Я запитую себе, чи після тбгб, як примушу його дати нам іншого човна, не варто буде вбити його.

Крики сойок наполохують усе довкола, крики ці такі пронизливі й дратівливі, що я каЖу Матюретові взяти мачете й піти подивитися, що там діється. Він повертається за п’ять хвилин і киває мені головою, аби я йшов за ним. Ми відходимо за якихось сто п’ятдесят метрів від човна, і я бачу повислого в повітрі фазана чи якогось водяного дикого птаха завбільшки з два півні. Його нога впіймалася в ласо, й тепер він повис на гілляці. Ударом мачете я стинаю йому голову, аби урвати цей жахливий крик. Зважую його на руці, він важить кілограмів з п’ять. У нього така сама шпора, як у півня. Вирішуємо з’їсти його, але, поміркувавши, робимо висновок, що хтось же встановив це сильце, отже, десь повинні бути й інші сильця. Йдемо оглянути довколишній ліс. Ходимо-ходимо й натрапляємо на дивну споруду: справжню огорожу заввишки з тридцять сантиметрів, зроблену з листя й переплетених ліан — приблизно за десять метрів від берега заплави. Ця огорожа тягнеться паралельно з берегом. Через певні проміжки в огорожі є отвори, замасковані гілочками, а в отворах поставлені сильця з латунного дроту, кінець якого прив’язаний до гілки куща, нахиленої до землі. Нарешті я здогадуюсь, що птах, наштовхнувшись на огорожу, мусить іти вздовж неї, шукаючи проходу. Знайшовши отвір, він проходить через нього, але його лапка ловиться в сильце, а нахилена гілка куща враз здіймається вгору. Птах висить у повітрі, аж поки до нього прийде господар силець.

Це відкриття псує нам настрій. З усього видно, що огорожа в доброму стані, отже, вона не стара, нам загрожує небезпека викриття. Вирішуємо вдень не розводити багаття, а ввечері навряд чи сюди приходить мисливець. Ми ухвалюємо по черзі пильнувати, чи хтось не йде до нас з боку силець. Ми накрили човен гілками, а своє майно занесли в хащі.

Якось уранці стою я на варті. Десята година. Тієї ночі ми з’їли фазана чи півня — самі добре не знаємо. Юшка нам дуже сподобалась, і м’ясо, хоча й переварене, було досить смачне. Кожен випив по два кухлі юшки. Отож стою собі на варті, але всю мою увагу заполонили великі чорні мурахи, які носять чималі клапті листя до своїх мурашників, І я забуваю про те, що маю пильнувати. Завдовжки ті мурахи з півтора сантиметри, ще й на високих лапках. І кожна тягне на собі шматок листка.