Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

удруге до сервера АТС у неї бажання не було. Але й відчиняти дверцята камери схову, де лежить отаке «багатство», здавалося не менш лячно.

Узагалі, варіант подальших дій бачила єдиний — триматися від цього подалі. Одне мучило — а якщо вона все-таки позалишала сліди? І знайдуться такі, хто зуміє це побачити. І виникне суттєва підозра щодо неї...

Зробилося гаряче. Думки зовсім відволіклися від того, що бубоніли навушники. І раптом Ірина усвідомила, що чує знайомий голос. І не тому, що всі вони стали знайомими протягом останніх годин. Ні! Цей вона чула раніше! Щось до болю знайоме! Зміст слів цієї людини зіграв злий жарт, тому не відразу усвідомила, кому належить голос. І ця людина аж ніяк не могла говорити подібне. Довелося пустити спочатку. Чоловік розпікав когось за помилку і давав конкретні вказівки стосовно реконструкції мережі. Усе робилося швидко та чітко. А голос його був роздратований, адже тупість техніка спричиняла недоліки у роботі всієї системи, а точніше, її захисту — того, що кілька годин тому їй вдалося здолати з неабиякими труднощами. Те, про що говорили у навушниках, сміливо можна було назвати вищими матеріями їхньої фахової справи. Звісно, вона розуміла все, і з огляду на обставини зміст його слів не мав би дивувати.

Неймовірним було інше — голос належав Дроботу. Ірина здійснила голосовий пошук, але ще бодай одного запису з голосом генерального знайти не вдалося. Вочевидь, він добре подбав про це. А запис, який Ірина слухала вже утретє, став просто прикрою випадковістю. «Догнати» було нескладно. Вочевидь, Дробот створив окремий потаємний канал для входу в систему і користувався тільки ним. Розмови з цього каналу не писались. А вони були — інші його розмови. Про це красномовно свідчив зміст цієї, що опинилась у її руках.

Виходило... Те, що виходило, не вкладалось у голову. Отже, Дробот — фахівець високого класу, і його тупість, обмеженість були показними. На публіку. Він краще за будь-кого розумів, що діється у складному механізмі «Глобуса», знав, хто що робить та чим дихає. І хто на що реально здатний. Ця людина, вдаючи із себе бізнесмена і тільки, насправді розумілася до дрібниць на технічних питаннях, тож про те, чий — його чи Ірини — рівень вищий, можна було сперечатися.

А наступна думка жахнула. Якщо отого, кого вона зневажливо кликала «Миколкою», Дробот обрав і всадовив у відповідне крісло для нагляду за порядком у системі, то, «Миколка» напевно також розумніший і компетентніший, аніж здавався збоку. Ірина згадала, як розпиналася, навчаючи цього тупаку. І він, якщо звісно, «Миколка» справді не той, за кого себе видавав, безперечно, зовсім інакше увібрав у себе її професійні секрети, почерк, звички, особливості методів. І тепер, так виходило, Ірина мала всі шанси бути упізнаною під час нещодавнього зламу сервера АТС, який вона, по суті, здійснила.

Стало ще спекотніше. Хтозна, чи так відбулося насправді. Втім, збіг, який щойно намалювався в її уяві, був найгіршим з усіх можливих. Треба зовсім не мати щастя, щоб усе склалося саме так. Але якщо намальоване її уявою відповідає дійсності, порятунку не буде.

Прозріння наставало швидко. Навіть блискавично. Якби в її тонованому «Ніссані» змити з вікон плівку, відразу стане видно, хто їде всередині. Щось подібне відбувалося зараз. Вона вважала, що крутіша від усіх, найрозумніша, найдосконаліша... Усі навколо здавалися лохами. Тупорилими примітивними істотами. І Дробот, і «Миколка». І ще багато хто. Тепер наче хто поливав сірчаною кислотою по вікнах. Тонована плівка розлазилась і малювалася реальна картина, хто їде у машині. Не така вже крута, не така твереза і з не такими вже аж хтозна-якими навичками водіння. Схоже, скоро приїдемо...

Надворі розвиднювалося. Вранішня прохолода, здавалося, намагалася влізти у найменшу щілинку одягу того, хто виходив у такий час за двері, аби змусити здригатися й ціпеніти тіло. Ірина защіпнула комір. Там, під ним, і без того розливалася зимнота.

Повагавшись, вона все-таки вирішила залишити матеріал. Увесь комп, що ніколи не містив її особистих атрибутів, протертий розчином спирту. Змінено місце схову. Не так усе жахливо, як здалось одразу. Тим паче, тремтіти залишилося недовго. Неповний тиждень. Із прослуханих розмов, так виходило, випливала і приємна обставина. Усе це мало закінчитися за шість днів. Саме такий термін залишався до того моменту, коли завершаться останні фінансові операції цієї оборудки і кожен учасник отримає належне йому «бабло». Далі подібні «підприємства» знищують так, щоб ніхто не знайшов і сліду. І байдуже, що вона цього разу нічого не відщипне від загального шматка. Обійдеться — аби під оте знищення не потрапити.

Їхати додому не було сенсу. Сірість ранку збиралася розтанути, скуйовджена млявими фарами перших машин. Отже, відразу на роботу. На дев'яту призначено нараду в кабінеті «тупого» керівника. Тепер — лише не «продати» себе необережним поглядом, інтонацією або висловом. Це Ірина вміла.

XV

 

 пів на десяту їй «відлягло». Коли буденна хрінотінь з типовими обридлими прибамбасами від самого ранку заварювалась у кабінеті генерального, Ірину починала брати нудь. Сьогодні ж обридла «текучка» викликала мало не шалену радість. Шеф був сам собою до найменших дрібниць. Від неї не сховалося б нічого. Дробот створював робочу атмосферу, дбаючи, щоби й цього дня нікому життя не здалося медом, і давав завдання.

Довелося зачепити його кілька разів, хоча можна було й змовчати. Хотілося подивитися на реакцію. Протестувати. Чи не вліз, бува, до свідомості хитрого начальства вірус підозри. Та ні. Усе гаразд. Потрібно відгородитися від дурних думок і працювати як завжди. Скоро зітхнеться з полегкістю.

Нарада скінчилась і відразу ж почалась інша — та, що нижче по вертикалі. У своєму кабінеті Ірина роздавала завдання швидше і конкретніше. Проте отримати на горіхи від неї можна було не слабше, ніж у шефа. Та цього разу — все лояльно. Не до них. Безсонну ніч почала відчувати лише зараз. Воно й зрозуміло — пів на одинадцяту. Нічого, хіба вперше? От би втекти хоч близько п'ятої, лягти о сьомій... Те, що не виникне проблем із засинанням, відчувалося переконливо.

Ні, все буде гаразд. Мусить бути! Несподівано їй захотілося поділитися тим, що дізналась. Адже тепер мала з ким. А стільки довелося пережити! Руки несамохіть потягнулися... вона навіть не відразу зрозуміла, куди. А й справді! Кому тепер належало плакатися про невдачі й хвалитись успіхами? Тому, хто порівняно давно жив у душі й, незважаючи на відстань та відсутність зовнішніх обрисів, був по-справжньому близькою людиною? Чи іншому, образ якого увесь