Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

різницю у класі між своїм житлом і тим, куди доведеться потрапити. Та й «Хонді» його, схоже, вже не один десяток років. Чи вистачить йому рішучості й довіри до неї, щоб піднятися вище від обставин такого роду і погодитися з її переконанням, що двом, котрі потребують одне одного, не завадить така дурниця.

Цієї ж миті захотілось Ірині вигукнути самій до себе: «Цікаво, а відколи це ти отак почала вважати?» Вона добре розуміла, відколи. Відтоді, як новорічної ночі натрапила на цю людину в мережах мобільного зв'язку. Це ж він повідкривав їй очі на таке. А сам тепер... думатиме про «нюанси» перед тим, як іти у гості. Ти бач, любий, виходить, не такий уже ти бездоганний! Є й у тебе підводне каміння та комплекси.

Проте відкриття це аж ніяк не розчарувало Ірину. Навпаки, воно наче наблизило до неї чоловіка, котрий ще зранку виглядав надто вже ідеальним, і якого вона будь-що бажала отримати усього, без залишку. Нічого, любий, удвох упораємося з усіма проблемами. І з цією — тим паче.

XIV

 

 привокзальному кафе панував гамір. Народу не бракувало. Люди заходили й виходили, курсували з підносами поміж столами, говорили, сміялися. Пахло стравами на різні смаки. Таке середовище ніколи не відволікало її, не заважало робити справу. Дехто сидів з ноутбуками. Якщо людина у відрядженні, за дві-три години до поїзда можна встигнути немало.

Знайшовши місце в кутку, Ірина увімкнула ноут — інший, призначений для таких завдань. Той, який містить необхідні програми, «ключики». Той, що завжди лежить у камері схову, і котрий можна взагалі викинути, якби що... Завантаження. Перевірка систем. Сервер — її особистий, не відомий нікому. Тепер можна працювати.

Новостворений канал «Корандо» і паралельний порт впустили її без затримки. Ніхто тут не побував після минулого разу. Ніхто не помітив. Отже, вперед. Години минали швидко. Попиваючи сік, вона час від часу жувала сухе печиво, і губи її щоразу набували непривабливих форм. Усе складалося не так просто. Захисні редути цьому непоказному клієнтові будували грамотні фахівці — безперечно, вже після закінчення її частини роботи. Отакої...

За три години копіткої праці Ірина таки зуміла. Внутрішній сервер відкривсь. Усі розмови, здійснені через АТС, справді фіксувалися. Не бажаючи зайве ризикувати, Ірина швидко «скачала» бази даних і вийшла з мережі. Чого товктися без потреби на чужій території? Але разом з тим не варто поспішати і приймати швидкі невиважені рішення. Щось підказувало їй: тут не все так просто.

Однак і відкладати у довгий ящик не хотілося, тим паче, був час. Просто зараз. Не зволікати! І подальше ознайомлення з таємницями клієнта відбувалося вже тільки через власний комп'ютер. Напочатку не клеїлося то там, то там. Файли виявилися захищеними, до того ж, у кілька ступенів. Ірину розібрав азарт. Хто ж це так постарався? Та вона б не була собою, якби зупинилася. Перетворені у звичайний простенький формат звукові файли один за одним перезавантажувалися на її комп'ютері. Поролон маленьких навушників зручно всівся на місце, відмежовуючи мозок Ірини від навколишнього гармидеру, дротики ковзнули по маленьких діамантових кульчиках. І тут її вже чекало...

Життя давно не підкидало сюрпризів подібного масштабу. Битих чотири години вона слухала чужі розмови — спочатку геть незрозумілі, адже справи відбувались у чужій галузі. Та при вниканні у них починала вимальовуватися доволі цікава, а потім узагалі неймовірна і вкрай тривожна як для неї картина. Ірина зрозуміла все. Фірма «Промінвестбуд «Корандо» була таким собі фантомом — підприємством-одноденкою для відмивання грошей.

Власне, ситуацію у загальному вона зрозуміла швидко. Не вчора народилася. Довго доходити довелося до масштабів цього підприємства. Коли ж зрештою усе зв'язалося докупи, її волосся, що завжди тонкими струменями «стікало» по плечах, готове було стати дибки, роблячи з неї горгону Медузу. Тут «переробляли» таке «бабло», що навіть не наснилося б. Які ж люди могли стояти за всім цим, можна було лише гадати.

Ірина завжди дружила з логічним мисленням. Тому думки у напрямку доведення початого до аргументованого завершення навіть не намірилися загострювати в її геніальній голові. Ґедзю, який сідає на спину худоби, іноді варто задуматися перед тим, як вкусити. Є такі тварини, що один рух хвоста — і навіть лапками не дригнеш. З такої спини чимшвидше — і геть, поки цей хвіст не махнув. Пальці Ірини несамохіть торкнулися клавіатури. Ого! Чого ж так спітніли? Спокійно! Вона вже давно не там. Її комп зараз — абсолютно автономна система, не зв'язана ні з ким. І все це можна читати та слухати з небезпекою не більшою, ніж якийсь детективний роман. Проте кілька годин перед цим довелося посидіти в інтернеті, запустивши власні щупальці у шерсть цієї худобини, яка могла щось «відчути».

Та ні. Це вже виглядало дуже й дуже надумано. Проте певний теоретичний шанс був. Швидко спакувавшись, вона вдягнулась і вийшла. «Кашкай» вливсь у вечірній рух. Очі несамохіть тягнулися до дзеркала заднього огляду. Звернувши і проїхавши кількома тихими вуличками, Ірина заспокоїлася. Бракувало ще манії переслідування!

Час був такий, що залишалася можливість потрапити лише до якогось нічного ресторану. Остаточно махнувши рукою на перспективу виспатися, вона замовила каву й увімкнула ноут. Уривки чужих розмов досі крутились у голові, тому, наново запустивши почуте, Ірина вже упізнавала багатьох. Ні, вона й гадки не мала, хто ці люди, проте професійна пам'ять на голоси давала змогу складати в уяві картину «з грубшого». Ніхто не називав імен, ніхто не посилався на конкретні джерела. Ці люди знали, що роблять. Схеми їхніх оборудок продовжували вимальовуватися в Іриній голові, й ближче до ранку з усього цього вона не розуміла лише одного — навіщо було це зберігати. Навіщо ці люди подбали про те, щоби компромат — інакше не назвеш — залишавсь у пам'яті сервера. Якщо знайшлося кому вже після запуску АТС налагодити грамотний захист, чому ж було не забезпечити стирання розмов одразу й назавжди. Отже, принаймні хтось був у цьому зацікавлений. Хтось із них? Ні, навряд. Радше, ще якась людина, причетна до технічного боку справи.

Мало що розуміючи змученою і сонною головою, Ірина куняла з навушниками. Усе до кінця й так не прослухати — надто багато. Не з'ясувати, хто вони насправді. Упродовж останніх двох годин почуте вкладалось у рамки відкриття, які вона встановила, проте нічого нового вже не додавалося. Вистачить. Однак що робити з цим далі? Знищити безслідно? Чи залишити в ноуті про всяк випадок? А раптом знадобиться? Справді. Залишити. Лізти