Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

час поставав ув уяві, й умів розбирати її тіло на шматки, завдяки чому ставав ще ближчим? І байдуже, що обидва були насправді однією людиною. Звести їх докупи не вдавалося навіть зараз, тому вирішення питання, хто тепер потрібніший, незмінно заводило до глухого кута.

Розв'язувати будь-які проблеми — її життєве кредо. Бути спроможною «йти по життю». Думка, що колись упорається і з цим, виникла цілком обґрунтовано. Звісно, чи траплялося раніше щось таке, з чим не змогла б?.. Тож якби захотіла — розрулила б негайно і цю ситуацію. Отже, не так уже й хочеться, принаймні поки що. Та чи варто дивуватися?

...Чим було для Ірини кохання? Ліжком і більше нічим? Ні, чого ж... Можливо, ліжком — насамперед. Але, крім цього, ще засобом самоствердження, адже всі її фаворити були далеко не останніми людьми в суспільстві. А ще... Засобом спілкування, розради, боротьби із самотністю? Хіба що незначною мірою. Адже будь-яке її «кохання» тривало за стандартною схемою. Воно започатковувалося красиво, ефектно. Якийсь час трималося, щоправда, не породжуючи особливих надій на ексклюзивність, а потім наставало розчарування. Точніше сказати — «кохання» набридало, ще раз підтверджуючи, що нічого принципово іншого у цьому житті не буває. Навіть останнє з них — в особі композитора з консерваторії, який ледве зводив кінці з кінцями, претендуючи бути при цьому неординарною особистістю, — виявилося врешті-решт таким самим.

Теперішнє ж, яке подарував цьогорічний Дід Мороз, не те що не вписувалось у звичні уявлення, а взагалі перекидало з ніг на голову геть усе. Таке відчуття, що володіє без перебільшення тим, чого не буває. І оце за таких розкладів у неї мало виникнути бажання нормалізувати ситуацію?! Щоб увігнати оте «кохання», якого, незважаючи ні на що, таки дочекалась, у типові загальноприйняті рамки?! Ризикуючи у наслідку вкотре залишитися ні з чим! Схоже, він таки правий, і треба бути дурною, щоби різати гіляку, на якій сидиш.

Принаймні, це питання — аж ніяк не найближчого часу. От вам і крапка над «і». То хто ж їй потрібніший нині? Ірина замислилася, надовго завмерши зі заплющеними очима. Флюїди, що надходили від комп'ютера, де жила половина того, хто став невід'ємною частиною її життя, згадувалися цілком натурально, відчувалися, так би мовити, усім нутром. І водночас тіло стискалося від уявлення дотиків його іншої половини, в яку могла перетворюватись ота перша. Нехай краще вони ніколи не зійдуться в одне ціле, ніж втратити оце все! То хто потрібніший тепер?

Вона все-таки вирішила. І рука потягнулася до ящика, де лежав ноут. Зараз хотілося висловити себе саме у такій формі. І байдуже — чи прийде відповідь одразу. Однаково стикування відбудеться. Доторкнутися душею, сказати, що хотіла. А він зрозуміє. І якщо не відповість одразу, то, принаймні, подумає в її напрямку. А коли ці довгі та сильні пальці таки знайдуть час торкнутися клавіатури, вона отримає змогу оцінити, чи правильно зрозуміла думки у відповідь. Адже перелуння думок нерідко дає більше задоволення, ніж контакт тіл.

Тому перебуваючи поруч із коханим, вона не відразу збагнула, що ж саме не так. Рука розгублено перейшлася порожньою полицею. Очі мацнули довкола у пошуках основного робочого інструмента. Комп'ютера не було ніде.

Ще не врубавшись, що то діється, Ірина перейшлася кабінетом. Могла кудись тицьнути у поспіху... Аж ні! Ноутбук щез. Не вірячи очам, вона сіла за стіл і згадала. Останньою справою попереднього дня була зустріч з дизайнерами, які приїхали близько шостої і працювали з нею хвилин двадцять, не довше. Вона тлумачила їм прописні істини, тицяючи пальцем в екран монітора цього самого ноута. Потім хлопець з дівчиною встали й пішли. А вона приготувала каву. Не проводила їх — точно. Тобто повернутися до безлюдного кабінету і забрати комп вони не могли. А випивши каву, Ірина зачинила кабінет і пішла займатися своїм. Все.

Ноутбука нема. Де він?!

Ще раз перекинула геть усе. Дебілізм якийсь!

Її «Асус» був старим роздовбаним апаратом, ще з попередньої фірми, проте надійним, і його господиня, звикнувши до нього, навіть не мислила про заміну. Комп'ютерна техніка у наш час крокує семимильними. Кому ж знадобилася ця розвалюха?!

Схожа на пантеру, Ірина вискочила до коридора, та відразу ж повернулася назад. Стоп. Спокійно. Нічого не забула? Начебто ні. Тоді погано. Дуже погано, надзвичайно! Просто херово. Впавши на стіл, вона сховала обличчя у долоні.

Пропажу апарата потрібно «прив'язувати» до справ з «промінвестбудом». Отже, її блукання коридорами зв'язку цієї фірми не залишилися непоміченими. Ну, ще б... Кабінет зачинявся на ключ. Отже, щоб забрати ноут, потрібно туди цілеспрямовано влізти, тобто мати щось на меті. Кому потрібний сам собою старий комп'ютер?

Ірина перебувала у такому стані, що входити у роль не було найменшої потреби. Двері генерального розчинила без стуку.

— У мене пропав ноутбук! — заявила вона з порога, кромсаючи ковролін підборами. — Валентине Вікторовичу, ви розумієте, про що я? У мене із зачиненого кабінета пропав ноутбук!

Дробот здивовано дивився на неї. Від його вигляду віяло якоюсь розгубленістю, і генеральний не відразу знайшов що сказати.

— А що ви хочете від мене? — нарешті витиснув збентежено шеф.

— Що хочу?! Валентине Вікторовичу, я хочу багато чого, враховуючи, що ноут зник із зачиненого робочого місця, де працюю тільки я, — накинулася на нього Ірина. — Проте реально розраховую хоча б на те, щоб ви занотували цей день як перший прецедент крадіжки на нашій фірмі. Пробачте, на вашій фірмі.

— Я обов'язково це зроблю, — опанувавши себе, відповів Дробот. — А поки у мене ще не дійшли до цього руки, ви подумайте, чи не завезли або не занесли його кудись. А можливо, десь забули, на якійсь з АТС, або що. Ви — дуже цінний працівник і вмієте робити багато справ одночасно. Проте за такого режиму діяльності людині властиво забувати, губити і таке інше. Подумайте, будь ласка, також.

— У такому режимі я працюю з дня заснування відділення фірми, — не приховуючи злості, просичала Ірина. — І якщо у вашій пам'яті є згадка про хоч один випадок, коли я щось забула або кудись заникала, то прошу також занотувати як прецедент.

— Усе колись трапляється вперше, — не погодився генеральний. — Втім, і це також у моїх силах. Занотую. Що ще?

— Ви знущаєтеся з мене, Валентине Вікторовичу? — не зрозуміла Ірина. — Я що, заслужила це? До мого зачиненого кабінету вдерлися, коли мене там не було, і вчинили крадіжку. Я