Ден Браун - Код да Вінчі

мене знаєте, — казала жінка. — А Роберт Ленґдон не вбивав мого діда. Повірте мені.

Продовжуючи повільно задкувати, Груяр розглядав жінку, яка назвала себе онукою Соньєра і підсвічувала ультрафіолетовим ліхтарем велике полотно, що висіло навпроти «Мони Лізи».

Софі в протилежному кінці кімнати відчувала холодний піт у себе на чолі, вивчаючи простір навколо ще одного шедевра да Вінчі. Вона була певна, що правильно розшифрувала послання свого діда. Що ще він міг передати їй?

Шедевр, який вона оглядала, був полотном у п’ять футів заввишки: «Мадонна в скелях». Сцена, що її намалював да Вінчі, зображує Діву Марію, яка сидить у незвичній позі, з Дитям Ісусом, Іваном Хрестителем та ангелом Урієлем серед голого каміння. Коли Софі була маленькою дівчинкою, дідусь завжди вів її від «Мони Лізи» через кімнату до цієї картини.

«Думай же!» Ця картина не мала захисного скла, на якому б можна було щось написати, і Софі знала, що дідусь ніколи не спотворив би писаниною поверхню картини. Вона зупинилась. «Не на поверхні, але де?» Вона глянула вище. Довгі троси зі стелі підтримували полотно.

«А може?..»

Схопившись за лівий край різьбленої дерев’яної рами, вона потягла її на себе. Картина була велика, і кріплення зігнулося, коли Софі відслонила її від стіни. Вона просунула голову й плечі за полотно і посвітила туди ліхтариком.

Їй вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти, що цього разу інтуїція підвела її. На зворотному боці картини ніяких написів не було. Там не було пурпурового тексту, лише вкрита плямами коричнева поверхня старого полотна і…

«Хвилинку!»

Перед її очима біля нижнього краю зворотного боку рами зовсім несподівано зблиснув металевий предмет. То був золотий ланцюжок. Софі приголомшено впізнала на ньому знайомий золотий ключик. Той самий. З голівкою у формі хреста, на якому було вигравіювано емблему: геральдичну лілію з ініціалами P. S. Вона не бачила його від своїх дев’яти років.

Цієї миті Софі відчула, як привид її дідуся шепоче їй на вухо: «Коли прийде час, ключ буде твоїм».

Їй стиснуло горло: навіть умираючи, дідусь дотримав своєї обіцянки. «Цей ключик відчиняє скриньку, — ніби говорив його голос, — де я зберігаю багато таємниць».

Тепер Софі зрозуміла, що головною метою вчорашньої гри у слова був цей ключ. Її дід, певне, мав його з собою в ніч своєї смерті і, сховавши за картину, вигадав ці пошуки скарбів, щоб лише вона змогла знайти його.

Вона висмикнула ключ із-за картини і запхала його глибоко в кишеню разом зі своїм ультрафіолетовим ліхтариком. Вибравшись з-за полотна, побачила, що охоронець усе ще безнадійно намагається зв’язатися з кимось по рації.

«Тут немає зв’язку», — подумала Софі, знаючи, що дроти системи безпеки, яких повно в стінах, зовсім не дають можливості прийняти сигнал, доки не вийдеш у коридор. Але ж він уже майже біля виходу, тож треба діяти негайно.

Зараз Леонардо да Вінчі допоможе їй вдруге протягом цієї ночі.

— Arrêtez! Ou je la détruis! — пролунав у кімнаті голос жінки. — Стояти! Або я знищу її!

Груяр озирнувся і спинився на півдорозі.

— Господи, тільки не це! — крізь червонувате світло охоронець усе-таки міг розгледіти, що жінка саме стягла велику картину з канатів і поставила її на підлогу перед собою. Картина почала здуватися по центру, спотворюючи зображення Діви Марії, Немовляти Ісуса та Івана Хрестителя.

— Ні! — закричав Груяр, побачивши, що жінка має намір продавити коліном безцінне полотно да Вінчі. — НІ!

— Покладіть зброю і рацію, — спокійно мовила жінка французькою, — або я протисну коліном цю картину. Я думаю, ти знаєш, як би до цього поставився мій дід.

Охоронець зробив, як вона сказала, і підняв руки до голови.

— Спасибі тобі, — сказала жінка, — продовжуй робити, що я скажу, і все буде добре.

За кілька секунд Ленґдон біг разом із Софі сходами вниз, відчуваючи шалене калатання серця. Вони не промовили жодного слова, відтоді як залишили переляканого охоронця Лувру, чий револьвер Ленґдон зараз стискав у своїй руці. Стрибаючи через сходинки, він сказав:

— Ви обрали дуже цінну заручницю.

— «Мадонну в скелях», — відповіла вона, — але то не я її обрала, а мій дідусь. Він дещо лишив для мене на зворотній частині полотна.

Ленґдон кинув на неї здивований погляд.

— Що? І як ви могли знати, за якою саме картиною? Чому саме «Мадонна в скелях»?

— Яка темна облуда людська, — сяйнула її тріумфальна усмішка, — я не розгадала дві перші анаграми, Роберте. Тож не могла не розгадати третьої.

Розділ 25

— Мертві! Вони мертві! — запинаючись, говорила по телефону сестра Сандрін у своєму житлі в Сен-Сюльпіс. Вона залишала повідомлення на автовідповідач: — Будь ласка, візьміть слухавку! Більше нікого нема серед живих!

Перші три телефонні дзвінки на номери зі списку викликали жах — спочатку ридаючи відповіла вдова, потім детектив, що допізна працював на місці вбивства, та похмурий священик, який заспокоював скорботну родину в тяжкій втраті. А за четвертим і останнім номером, який вона мала б набрати лише в разі, якщо не відповідатимуть перші три, говорив автовідповідач, просячи залишити повідомлення.

— Виламано плиту в підлозі! — пояснює свій дзвінок вона, залишаючи повідомлення. — Інші троє мертві!

Сестра Сандрін не знала, хто вони такі, ті четверо людей, яких вона захищала, та на телефонні номери, які зберігалися в неї під ліжком, вона мала дзвонити лише за однієї обставини. «Якщо ось цю плиту в підлозі буде зламано, — сказав їй безіменний зв’язківець, — це означатиме, що там шукають важливий отвір. Одному з нас погрожували смертю, і він змушений був брехати. Тоді дзвоніть за тими номерами. Щоб застерегти інших. Не підведіть нас».

Це була тривога. І тут ніяких сумнівів. Якщо один із братів потрапляв у біду, він мав брехати, і це запускало у дію процес попередження інших. Цього вечора, здається, було викрито навіть не одного з них.

— Будь ласка, відповідайте, — перелякано прошепотіла вона, — де ви?

— Облиште телефон, — прозвучав низький голос від дверей.

Обернувшись, налякана, сестра Сандрін побачила у дверному отворі величезного альбіноса, ченця з «Opus Dei». Він стояв, тримаючи в руках важкий металевий канделябр. Вона вся затремтіла й поклала слухавку.

— Вони мертві, — сказав чернець. — Усі четверо. І вони пошили мене в дурні. Скажіть, де знаходиться наріжний камінь?

— Я не знаю! — відповідала сестра Сандрін, і вона говорила правду.

Чоловік подався вперед, і його білі кулаки стиснули канделябр.

— Ви черниця із Храму і ви служите їм?

— Ісус дав нам одну істину, — відважно сказала Сестра Сандрін, — але я не бачу її в «Opus Dei».

В очах ченця несподівано вибухнув гнів. Він кинувся вперед, змахнувши свічником, неначе ключкою. Коли сестра Сандрін упала, її останнім земним почуттям був відчай:

«Усі четверо мертві.

Безцінну правду втрачено назавжди».

Розділ 26

Коли Софі та